- повiдомлення про закриття кримiнальної справи заiнтересованим особам [11].

Аналiзуючи i оцiнюючи всi зiбранi по справi докази, перш за все слiд звернути увагу на дотримання слiдчими вимог ст. 22 КПК України, в якiй закрiплено принцип всебiчного, повного i об'єктивного дослiдження справи. Достатнiсть доказiв для висновку про неможливiсть продовжувати розслiдування у зв'язку з наявнiстю однiєї з пiдстав для закриття справи, без врахування вимог ст. 22 КПК не дає права прийняти рiшення про її закриття.

В юридичній літературі висловлювалась точка зору, що до заключноi частини досудового розслiдування при закритті справи, слiд також вiднести дiї по вирiшенню скарг [4, с. 8].

Деякi автори вважають , що процесуальна дiяльнiсть прокурора по контролю за законнiстю i обгрунтованiстю закриття справи виходить за рамки поняття закiнчення досудового слідства [10].

Однак з такою позицією важко погодитися, оскільки до закiнчення строкiв оскарження рiшення про закриття справи,питання про набрання постановою чинностi по сутi залишається вiдкритим.

Особи,яким закон надає право оскаржити рiшення про закриття справи, подаючи скаргу, вступають з прокурором, суддею в кримiнально-процесуальнi правовiдносини, якi породжують права i обов'язки. Цi правовiдносини виникають тiльки у зв'язку з прийняттям рiшення про закриття справи. Тому, дiї всiх суб'єктiв кримiнально-процесуальної дiяльностi, пов'язанi з оскарженням кiнцевого рiшення по справi, слiд вiднести до заключної частини досудового розслiдування.

Одним із важливих питань, на яке зверталася увага у вітчизняній літературі [4], однак яке не вирішене до цього часу у кримінально-процесуальному законодавстві, є питання набрання постановою про закриття справи чинності.

Є очевидним, що всi рiшення слiд виконувати лише після закiнчення строкiв оскарження передбачених в ч. 1 ст. 215 та ч. 1 ст. 236 із значком 5 КПК України. Так, ч. 1 ст. 214 КПК передбачено, що слiдчий в постановi зазначає рiшення про скасування запобiжного заходу i заходiв по забезпеченню цивiльного позову та можливої конфіскації майна, а також рiшення в питаннi про речовi докази.

Якщо вiдразу пiсля винесення постанови про закриття справи, виконати всi вищевказанi рiшення, а прокурор або суддя в подальшому приймуть обґрунтоване рiшення про скасування постанови, можуть виникнути негативнi наслiдки, якi суттєво вплинуть на розслiдування справи (будуть знищені речовi докази, обвинувачений зникне, вiдбудеться вiдчудження майна, яке пiдлягає конфiскацiї i т.д.).

Тому доцільно у проекті кримінально-процесуального кодексу України передбачити норму, яка буде зобов’язувати слідчого не вирішувати дані питання до остаточного вирішення справи по суті.

Дискусійним у вітчизняній та зарубіжній літературі є питання, щодо означення терміну закриття кримінальної справи.

Висловлювалась думка, що закриття кримінальної справи - процесуальний акт, який виражає рiшення уповноваженої на те посадової особи про відсутність необхідних для кримінального судочинства передумов i про відмову від подальшого його ведення [14]. Автори вважають, що органи досудового розслідування виходять з висновку про вчинення особою злочину який інкримінується, але не приймають будь-якого офіційного рішення про визнання його винуватим, оскільки не можуть підмінити судові заклади.

На думку П. Давидова та Д. Мирського закриття кримінальної справи - це кримінально-процесуальна дія органів дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка здійснюється у порядку, передбаченому законом. Нею завершується діяльність по збиранню доказів i встановленню фактів [15].

О. Дубинський вказував, що закриття кримiнальної справи являє собою заключний етап розслiдування, на якому уповноважений державою орган (слiдчий, орган дiзнання, прокурор)пiдводить пiдсумок проведеної по справi роботи, аналiзує i оцiнює сукупнiсть зiбраних доказiв i, на їх основi формулює в постановi висновок про неможливiсть подальшого провадження у зв'язку з наявнiстю передбачених законом обставин, а також вирiшує всi питання, якi випливають iз прийнятого рiшення по сутi справи.

Закриття справи є юридичним актом, який усуває правомочність органу, який закриває справу, по розслiдуванню обставин, за якими прийняте рiшення, i який породжує право заiнтерисованих осiб на оскарження [11].

Вітчизняні процесуалісти звертали увагу, що даючи означення акту закриття кримінальної справи, необхiдно враховувати рiзноманiтнiсть пiдстав до закриття справи. Не можна не бачити рiзницi мiж їх рiзними видами [17, с .45].

В. Савицький зазначав,що закриття справи завжди означає повну i безсумнiвну не винуватість притягненої до вiдповiдальностi особи i саме так, по змiсту i текстуально, повинна бути складена вiдповiдна постанова орган розслiдування [17].

Висловлювалась думка, що акт закриття кримiнальної справи визначається як закiнчення провадження в кримiнальнiй справi по сутi без винесення вироку [21]. Але це означення не розкриває в повнiй мiрі сутi цього важливого iнституту.

У кримiнально-процесуальнiй лiтературi пiдстави до закриття кримiнальної справи класифiкуються за рiзними ознаками.

В пiдручнику "Кримiнальний процес України" всi пiдстави до закриття справи класифiкуються на реабiлiтуючi та нереабiлiтуючi [1].

Висловлювалась думка, що найбiльш доцiльно систематизувати пiдстави в залежностi вiд положення особи пiд час закiнчення провадження по кримiнальнiй справi, що має досить суттєве практичне значення. У зв'язку з цим, найчастiше пiдстави до закриття кримiнальної справи подiляються на реабiлiтуючi та нереабiлiтуючi, але в юридичнiй лiтературi вiдсутня єдина позицiя щодо визначення їх кола. Автори пiдручника "Кримiнальний процес України" вiдносять пiдстави,вказанi в п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 6 та в ч. 2 ст. 213 КПК до реабiлiтуючих, а всi iншi- до нереабiлiтуючих [1].

В. Ковальов нереабiлiтуючими вважає лише пiдстави, вказанi в п. п. 3, 4, 8 ч. 1 ст. 6 КПК [12].

Термiн "реабiлiтацiя" походить вiд латинського слова rehabilitetio-вiдновлення. В юридичному енциклопедичному словнику пiд реабiлiтацiєю розумiється поновлення в правах осiб, притягнутих до кримiнальної або адмiнiстративної вiдповiдальностi [21].

У зв'язку з цим, до реабiлiтуючих слiд вiднести пiдстави передбаченi в п. п. 1, 2, 5