Так, ст. 39 КК України передбачено, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності [32].

Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Н. Берестовий вказує: "Стан крайньої необхiдностi має мiсце там, де вiдбувається зiткнення двох рiзних iнтересiв, кожен з яких заслуговує охорони законом. При цьому один iз iнтересiв приноситься в жертву заради спасiння iншого,бiльш важливого iнтереса."[33].

Як i необхiдна оборона,крайня необхiднiсть є правом громадянина i одночасно його обов'язком.

В практичнiй дiяльностi iнодi не вiрно розмежовують дiї, вчиненi в станi необхiдної оборони та крайньої необхiдностi, хоч вони мають суттєву рiзницю,а саме:

- джерелом небезпеки при необхiднiй оборонi є лише дiї людини, а при крайнiй необхiдностi i iншi джерела (стихiйнi сили, автотрансторт, тварини i т.д.);

- пiд час необхiдної оборони заподiюється шкода тiльки нападаючому, а при крайнiй необхiдностi iнтересам осiб, не причетних до виникнення небезпеки;

- шкода, заподiяна при крайнiй необхiдностi повинна бути меншою порiвняно з попередженою. При необхiднiй оборонi шкода може бути рiвною, а в деяких випадках i перевищувати шкоду, яка могла бути заподiяною в результатi посягання;

- при необхiднiй оборонi заподiяння шкоди особi, яка нападає є одним з можливих варiантiв захисту,а при крайнiй необхiдностi заподiяння шкоди є єдиним засобом усунути небезпеку.

В старому Кримінальному кодексі не було передбачено окремої статті, що стосувалась би такої обставини як затримання особи, що вчинила злочин.

В новому кодексі цьому питанню присвячена ст. 38, відповідно до якої не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 Кримінального Кодексу.

Суб'єктами затримання можуть бути будь-якi особи, в тому числi i працiвники правоохоронних органiв.

Згiдно з Законом України "Про мiлiцiю" працiвники мiлiцiї мають право при затриманнi злочинця застосовувати заходи фiзичного впливу, спецiальнi засоби i вогнестрiльну зброю у випадках, передбачених законом.

Статтею 40 КК України передбачено, що не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками [32].

Законодавець встановив, що питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 Кримінального Кодексу.

Не вважається злочином діяння вчинене з метою виконання законного наказу або розпорядження. Таке положення передбачене ст. 41 КК України.

Наказ або розпорядження вважаються законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Статтею 60 Конституцiї України передбачено: "Нiхто не зобов'язаний виконувати явно злочиннi розпорядження чи накази. За вiддання i виконання явно злочинних розпоряджень чи наказу настає юридична вiдповiдальнiсть." Тому виконання явно злочинного наказу недопустиме i кримiнально карне.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.

Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Новелою у новому Кримінальному Кодексі є стаття 43 яою передбачено, що виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації

Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає кримінальній відповідальності лише за