Особа, яка вчинила злочин, що передбачений частиною другою цієї статті, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на
строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

Якщо потерпiлий погоджується на вчинення вiдносно нього,дiй якими заподiюється шкода, особа, яка чинила цi дiї, не несе кримiнальної вiдповiдальностi.Звичайно, згода потерпiлого може мати мiсце тiльки вiдносно дiй, якi вчиняються з соцiально корисною метою.

Особа, яка дає згоду, повинна усвiдомлювати значення дiй i погоджуватись на вчинення їх добровiльно.

Не мiстять складу злочину дiї, пов'язанi з здiйсненням свого права, хоч i вчиненi проти волi,бажання та iнтересiв iнших осiб. До таких дiй слiд вiднести: здiйснення батькiвських прав, нанесення шкоди особi, яка всупереч принципу недоторканостi житла проникла в квартиру або iншi володiння особи та iншi.

Третя реабiлiтуюча пiдстава до закриття кримiнальної справи - недосягнення особою вiку, з якого є можливою кримiнальна вiдповiдальнiсть.

Як вказувалось вище, досягнення певного вiку є однiєю iз ознак суб'єкта злочину. В кримiнально-процесуальному кодексi УРСР 1927 року недосягнення вiку, з якого є можливою кримiнальна вiдповiдальнiсть, розглядалось як рiзновид загальної пiдстави вiдсутностi складу злочину [30]. В КПК України 1960 року, законодавець видiлив дану пiдставу як самостiйну. Пунктом 5 ч. 1 ст. 6 КПК було передбачено як пiдставу до закриття справи не досягнення особою на момент вчинення суспiльно небезпечного дiяння вiку,по досягненнi якого, згiдно з законом,є можливою кримiнальна вiдповiдальнiсть.

В юридичнiй лiтературi видiлення даної пiдстави обґрунтовується соцiально-психологiчними особливостями неповнолiтнiх осiб [34, с.6-7].

Суттєвi змiни в дiюче кримiнально-процесуальне законодавство України, що стосується даного питання, внесенi законом України "Про внесення змiн i доповнень до Кримiнального i Кримiнально-процесуального кодексiв України та до Положення про комiсiї в справах неповнолiтнiх Української РСР."[35]. Цим законом до пункту 5 ч. 1 ст .6 КПК, внесені зміни у вiдповiдностi з яким, закриттю пiдлягає кримiнальна справа щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспiльно небезпечного дiяння одинадцятирiчного вiку.

Як зазначається в роботі О. Дубинського розмежування випадкiв закриття кримiнальної справи за вiдсутнiстю подiї злочину та вiдсутнiстю у дiяннi складу злочину передбачає, в деякiй мiрi, умовний характер. Звертається увага на те, що в п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК мова йде про вiдсутнiсть подiї злочину, а не подiї взагалi, з чого можна зробити висновок, що передбачаються всi випадки,коли не було вчинено злочину. Також про те, що не було вчинено злочину, необхiдно говорити i тодi, коли встановлено, що особа вчинила певне дiяння, яке не можна вважати злочином у зв'язку з вiдсутнiстю сукупностi елементiв його складу або iнших вказаних у законi умов. Звiдси випливає, що вiдсутнiсть у дiяннi складу злочину в кожному випадку свiдчить про вiдсутнiсть подiї злочину." [11].

У зв’язку з зазначеним С. Благодир констатує, що у випадках передбачених п. 1, 2, 5 ч. 1 ст. 6 КПК України мова йде про одну пiдставу до закриття кримiнальної справи, яка штучно роздiлена на три пiдстави [4, с. 39].

Четверта реабiлiтуюча пiдстава до закриття кримiнальної справи - недоведенiсть участi обвинуваченого у вчиненнi злочину. За цiєю пiдставою, як правило, закривається кримiнальне переслiдування щодо окремих осiб, коли встановлено, що злочин було вчинено, конкретна особа притягнута як обвинувачений, доказiв вчинення злочину данною особою недостатньо, а можливостi зiбрати додатковi докази немає. На практицi, як було вказано вище, iнодi закривається повнiстю кримiнальна справа.

Н. Якубович вважає, що кримiнальна справа за ст. 213 ч. 2 закривається тiльки щодо даного обвинуваченого [36, с. 119]. Такої ж думки притримується М. Чельцов [37, с. 328].

На їх думку основний змiст i суть цiєї пiдстави полягає в оцiнцi ранiше пред'явленого обвинувачення, у визнаннi його помилковим. Подальше провадження в справi або триває, або зупиняється у вiдповiдностi з п. 3 ст. 206 КПК України.

В роботах присвяченій цій темі звертається увага, що на практицi, нерiдко, закриваються за ч .2 ст. 213 повнiстю кримiнальнi справи [27, с. 186].

Із суті кримінально-процесуального закону вбачається, що недоказанiсть участi обвинуваченого у вчиненнi злочину, застосовується як пiдстава до закриття справи тiльки при наявностi злочину. В iншому випадку справу слiд закривати за вiдсутнiстю складу злочину або за вiдсутнiстю подiї злочину. В разi закриття справи за ч. 2 ст. 213 злочин, фактично залишається не розкритим, а особа, яка його вчинила не встановленою.

Слід погодитись з авторами, які вважають, що в кожному випадку закриття кримiнального переслiдування за ч.2 ст.206 КПК необхiдно виконати умови передбаченi ч. 3 ст. 206 i зупинити справу за п. 3 ч. 1 ст.206 КПК. Закриття повнiстю кримiнальної справи за даною умовою суперечить чинному законодавству i тому недопустиме.

Вчені звертали увагу на те, що застосування даної пiдстави до закриття кримiнальної справи викликає сумнiв, щодо дiйсної невинуватостi особи [38; 39; 40]. Термiн "недоведенiсть" породжує внутрiшнє протирiччя мiж юридичним змiстом та словесною формою його визначення.

М. Савицький вказував, що коли участь обвинуваченого у вчиненнi злочину не доведено - це означає, що зiбрано мало, можливо, дуже мало доказiв, але деякi докази все-таки є. Термiн "недоведено" можна тлумачити по рiзному, в