Стаття 27 Конституції України визначає, що „ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави – захищати життя людини”. Але держава не може гарантувати особі повною мірою захист життя від хвороб, аварій та катастроф. Мається на увазі захист від свавілля з боку держави та інших громадян – ніхто не може позбавляти людину життя. Це є неприпустимим для держави, її органів, різних політичних сил. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я інших громадян від протиправних посягань. Закони мають обмежувати владу держави над особою.

Однією з форм порушення права людини на життя вважається і так зване „законне позбавлення життя” Солдатенко С. Проблема смертної кари в Україні у світлі додержання прав людини. „Право України”. -2001. -№3. –с. 4, тобто смертна кара. Тепер понад 80 країн світу, в тому числі всі розвинені європейські країни та Україна, не застосовують смертної кари.

У структурі прав головною виступає фундаментальна якість людини – гідність, тобто визнання за людиною цінності як істоти, що наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що ця істота про себе думає і як її оцінюють інші. Людська гідність вища за все, вона належить кожному і виявляє цінність і самоцінність особи. Ця якість належить людині від народження і є основою всіх прав, що покликані виявляти її та захищати. Всі права людини базуються на принципі рівної гідності всіх людей. Право на повагу гідності людини гарантує, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському поводженню чи покаранню.

Право на свободу і особисту недоторканність є однією з головних умов існування та розвитку людини, оскільки лише вільна людина може виявити себе як особистість. Його юридичний зміст зводиться до наступних принципових положень:

недопустимість протиправного обмеження свободи громадян з боку держави та її органів;

законодавче обмеження держави та її органів у можливостях незаконного позбавлення волі людини (арешту, тримання під вартою), обов’язок держави чітко визначити органи, які мають право позбавити людину волі, а також функції і повноваження цих органів;

забезпечення особі судового захисту від незаконного обмеження або позбавлення волі.

Ст. 29 Конституції України гарантує, що „ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом”. Коли ж є законні підстави затримання людини з метою запобігти злочинові, можливе застосування тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід протягом 72 годин. Якщо за цей час особі не вручено вмотивованого рішення суду про утримання під вартою, вона повинна негайно бути звільнена. Велика роль у забезпеченні права на свободу і особисту недоторканність належить судовому захисту. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Тримання особи під вартою до судового розгляду не може бути правилом. Свобода та недоторканність людини грунтується на принципі презумпції невинуватості. Зміст цього принципу полягає в тому, що „особа, вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду” Конституція України, ст. 62. Відповідні процесуальні гарантії прав і свобод людини закріплені в Кримінальному, Кримінально-процесуальному, Цивільному процесуальному кодексах та інших законодавчих актах України. Кожному також гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Важливою гарантією захищеності особи є також право на недоторканність житла, яке передбачено ст. 30 Конституції України. Крім того, кожній особі гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України). Це означає, що органи держави, посадові та службові особи не мають права на ознайомлення з приватною інформацією, що передається за допомогою засобів зв’язку,та на її розголошення. Держава гарантує недоторканність всіх видів кореспонденції громадян і телефонних розмов, які не повинні прослуховуватись. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, встановлених законом. Законодавство передбачає юридичну відповідальність за розголошення змісту приватної кореспонденції службовими особами та працівниками установ зв’язку.

Гарантією свободи та захищеності людини у правовій державі є можливість вільно без обмежень пересуватись та на власний розсуд обирати місце проживання (ст.ЗЗ Конституції України). Але до кожного з цих положень статті 33 можливе застосування певних обмежень. Кожна держава має законодавство, що регулює порядок в’їзду (виїзду) в державу чи за її межі. 21 січня 1994р. був прийнятий Закон України „Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”. В Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, існував раніше паспортний режим та система прописки, тобто своєрідне прикріплення громадянина до його місця проживання шляхом обов’язкової прописки. Це було безумовним порушенням прав людини, бо за допомогою прописки держава обмежувала свободу особи, регулювала пересування громадян та контролювала їх. Тепер, в Україні незалежній, паспорт існує лише як посвідчення особи. Держава відмовилася від системи прописки, але тимчасово ввела реєстрацію за місцем проживання, яка не обмежує особу у вільному пересуванні і працевлаштуванні, а лише фіксує місцезнаходження.

Право мати власні думки, погляди, ідеали, формувати уявлення про навколишній світ і його походження – одна з найважливіших потреб кожної людини. Це право також належить до числа невід’ємних прав, оскільки людина відрізняється від інших живих істот тим, що від природи наділена розумом. Законодавче закріплення цього права, яке в літературі ще часто називають „свободою