Науково-теоретичною базою стали роботи вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі кримінально-процесуального та кримінального права тощо. Зокрема, дослідження таких провідних вчених-процесуалістів, як Р.С. Абдурахманов, В.І. Басков, А.П. Гуляєв, В.Д. Даєв, І.Ф. Демідов, А.М.Денисюк, А.Я. Дубинський, В.І. Дяченко, П.С. Елькінд, В.А.Єфанова, В.С. Зеленецький, Ц.М. Каз, Л.М. Карнєєва, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, І.Д. Перлов, В.Г. Очередін, Р.Д. Рахунов, М.Л. Якуб та інших, чиї ідеї становлять значний інтерес для процесуальної доктрини і законодавства України.

Структура роботи. Дана дипломна робота складається із вступу, 2 розділів, висновків та списку використаних джерел (109 найменувань).

РОЗДІЛ 1

Протокольна форма досудової підготовки матеріалів: її історія, правова сутність і значення у кримінальному процесі

1.1. Зародження, становлення і розвиток прискореного провадження

Як відомо, ще стародавня Римська держава застосовувала у своєму законодавстві норми, які регламентували спрощене кримінальне судочинство. Ці норми ще в давнину мали забезпечувати диференційований підхід при вирішенні питань як матеріального, так і процесуального права. Підтвердженням цього можуть бути положення, закріплені в Законах XII таблиць, за якими вже тоді правопорушення поділялися на злочини, делікти і проступки. Залежно від цього здійснювалась диференціація кримінально-процесуальної форми. Це знайшло свій прояв у законодавчому закріпленні регламентації спрощеного провадження (Рег spon-sionem) поряд із звичайним провадженням (Logis actio Sacramento in геm).

Роль класичного римського права в розвитку як сучасної юриспруденції в окремій країні, так і різних правових систем у цілому, важко переоцінити. Стосовно проблеми, яка досліджується, можна стверджувати, що більшість європейських держав успішно реалізують різні види прискорених проваджень у кримінальному процесі у значній кількості справ про кримінально-карані діяння, які не становлять великої суспільної небезпеки.

Ретельна розробка юридичних інститутів, чіткість і ясність правових норм – усе це забезпечило рецепцію римського права в багатьох країнах світу, у тому числі й на теренах сучасної України, куди, як і в інші країни східної частини Європи норми римського права прийшли через Візантійську державу.

Намагання застосовувати правову спадщину Візантії з XII-ХIII ст. простежується і на Русі. Договори, укладені з Візантією у 911-944 рр. у більшій своїй частині були присвячені питанням кримінального права, а також міжнародним та торговим відносинам, а не питанням судочинства. Однак все ж таки можна зробити висновок про наявність, на час укладання договорів, розвинутої системи права Київської Русі, тому що договори того часу посилаються на "закон русский". Так, у ст. 4 договору 911 року йдеться про вбивство грека росіянином чи росіянина греком. Грецький закон встановлював у такому випадку страту за вироком суду; "закон русский" знав кровну помсту. Про кровну помсту згадувалось в "Русской правде", перші її статті визнають право кровної родової помсти за вбивство, яке як інститут природного права було скасовано лише на початку XI ст. [11 с.22].

"Русская правда" мала особливі форми досудових відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і передбачуваним відповідачем (обвинуваченим). Це так званий "свод" і "гонение следа". "Свод" полягав у відшукуванні позивачем належного відповідача шляхом "закличи" (публічна заява про пропажу), "свода" в прямому розумінні та присяги. "Гонение следа" полягало у пошуку злочинця, не пійманого на місці злочину по залишених слідах. Закон виходив із припущення, що там, куди приводить слід, знаходиться злочинець [72, с.41].

Як вірно підкреслює Н.П. Сиза, "... в Україні в другій половині XVII століття при здійсненні правосуддя застосовувалися деякі збірки писаного права, що мали чинність в Речі Посполитій, звичай та гетьманське законодавство, ... окремих законодавчих актів, які б регулювали питання кримінального процесу, не було" [69, с.43].

За твердженням О.Ф. Кістяківського “Литовський Статут” був основним законом малоросійського народу як у період польського панування, так і після возз’єднання Малоросії з Росією. Українські суди використовували це джерело права як власне, оскільки свого часу на них мало великий вплив староруське право та норми місцевого звичаєвого права. Норми процесуального права були зосереджені в Литовському Статуті 1588 року, в основному в IV розділі "Про судців і суди" [69, с.55].

У законодавстві Російської Імперії, до складу якої входила Україна, поступово удосконалювались процесуальні форми, до системи яких були включені й інші, невідомі класичному римському праву, види проваджень. Законодавство кінця XIX – початку XX ст. встановило "зберегти для всіх кримінальних справ порядок судовий", і водночас вживати різних заходів щодо прискореного провадження. За законами того часу до прискорених проваджень належали:

а) заочний розгляд (норми, що регламентували це провадження, належали до тієї категорії кримінальних справ, де явка підсудного була необов'язковою і належала до злочинів, які за своїм юридичним характером були нескладними, а покарання за них могли бути призначені порівняно легкі);

б) безпосередній виклик до суду (для цього інституту характерним було те, що справа відносно особи, чия особистість була встановлена, розглядалася в односудовому засіданні, якому не передувало попереднє розслідування. Однак, окрім названих, в російському кримінальному процесі існували і такі спрощені провадження, які вже для того часу вважались найбільш перспективними – негайне приведення обвинуваченого до суду і судовий наказ. Про це свідчить більш детальна їх правова регламентація);

в) негайне приведення обвинуваченого до суду (до цього заходу вдавались у тих випадках, коли особа суб'єкта, затриманого на місці скоєння злочину, не була встановлена, коли є підстави передбачати, що він може втекти, сховатися або знищити сліди злочину, а також,