коли застосована до нього в подальшому санкція могла бути не нижчою як тюремне ув'язнення. При цьому затримана особа протягом доби з моменту затримання мала бути доставлена до суду з письмовим повідомленням про скоєння протиправного діяння та з наявними речовими доказами. До обов'язків мирового судді входило провести негайний допит правопорушника і свідків. Якщо обставини справи були достатньо зрозумілими для судді, то вирок виносився на загальних підставах. У тому разі, коли засуджений погоджувався з призначеним вироком, цей вирок відразу набирав законної сили і приводився до виконання, але за умови, що і обвинувач відмовлявся від оскарження вироку. Коли ж подібної згоди від засудженого не надійшло, вирок міг бути оскаржений в апеляційному порядку протягом трьох днів з дня його проголошення);
г) судовий наказ (цей процесуальний порядок застосовувався у справах про злочини, за вчинення яких закон передбачав покарання у вигляді позбавлення волі строком до трьох місяців або грошового штрафу на суму до трьохсот рублів на розсуд мирового судді. Однією з умов застосування цієї процедури було визнання мировим суддею поданих доказів достатніми для розгляду справи в судовому порядку. Виняток становили справи, що могли закінчитися примиренням сторін; коли міг бути поданий цивільний позов; по яких мали застосовуватись заходи щодо відшкодування шкоди, завданої протиправним діянням) [72, с.48-49].
Судовий наказ оголошувався у відкритому засіданні після доповіді по справі протягом доби з часу надходження справи. Обвинувачений і обвинувач, які з'явились на розгляд справи без попереднього виклику судді, допускались для подання пояснень. Судовий наказ після винесення негайно надсилався посадовим особам та органам, що порушили справу, а також засудженому. Якщо протягом семидобового строку від зазначених осіб не надходило клопотань про судовий перегляд справи, судовий наказ набирав законної сили. Наявність зазначеного клопотання, поданого обвинуваченим, тягла за собою обов'язковість його присутності в судовому засіданні. Це стосувалось і захисника. У разі нез'явлення зазначених учасників процесу суддя, не проводячи нового розгляду, залишав судовий наказ у силі (ст. 133-141 Статуту кримінального судочинства Російської Імперії 1864 року) [72, с.50].
В юридичній літературі того часу зверталась увага на недоліки, властиві інституту прискореного провадження за російським законодавством кінця XIX-початку XX ст. При цьому наголошувалось, що зазначений інститут потребує не змін і вдосконалення, а застосування і розвитку його шляхом практики. Правова регламентація прискорених форм процесу в кримінально-процесуальному законодавстві мала свого часу досить прогресивний характер і сприяла ефективному правосуддю [78, с.402].
Згадані форми прискореного провадження в кримінально-процесуальному законодавстві Російської імперії мають свої аналоги, що понині застосовуються в ряді європейських держав. Це свідчить про подібність умов і єдину правову природу інституту прискореного провадження в країнах європейського регіону.
На розвиток сучасного кримінально-процесуального законодавства вплинула історія політичних рухів протягом останнього сторіччя. А після другої світової війни процес становлення державності і розвитку законодавства відбувалися в аналогічних умовах і не без впливу законодавства СРСР. Спадкоємність кримінально-процесуальних форм полягала у тому, що коли довоєнні кримінально-процесуальні кодекси були скасовані, то колишні процесуальні правила в певних межах відтворювалися в новому законодавстві (у тому числі й інститут спрощеного провадження). У процесуальній регламентації кримінального судочинства послідовно варіювали різні тенденції як до уніфікації, так і до диференціації, а отже, і до більш широкого застосування спрощених форм, спрямованих на підвищення ефективності кримінального судочинства [82, с.32].
Законодавці колишнього СРСР протягом усього періоду становлення кримінально-процесуального законодавства не раз звертались до ідеї кримінально-процесуальних форм. Здебільшого вона зводилася до процесуального спрощення, а іноді – до відвертого нігілістичного ставлення до процесуальних форм. Показовим щодо цього є спеціальний циркуляр Народного Комісаріату юстиції РРФСР № 93 від 5 червня 1929 р. "Про спрощення кримінального процесу", який під приводом кримінального розслідування та посилення боротьби зі злочинністю відмінив обов'язкове винесення постанови про порушення кримінальної справи, а натомість мав оформляти дозвіл у вигляді резолюції прокурора, слідчого чи працівника міліції по скаргам, заявах, що надійшли [72, с.57].
Подібна практика активно підтримувалась на сторінках юридичної преси в 20-х – на початку 30 років під явно ідеологічним девізом: "Мінімум форми, максимум класової суті". Така обставина, у свою чергу, стала поштовхом до появи численних пропозицій про відмову від докладної регламентації слідчих дії. Проте перша Всесоюзна нарада прокурорських, слідчих працівників (квітень 1934 р.) рішуче засудила процесуальне спрощення, наголосила на необхідності якнайсуворішого додержання процесуальних норм, висунула вимогу ліквідувати шкідливі наслідки циркуляра №93. Порушувати кримінальні справи, як зазначалось на нараді, потрібно тільки за наявності приводу і підстав, перелічених у законі, з обов'язковим винесенням мотивованої постанови. Свого подальшого розвитку ця тенденція набула у вказівках Пленуму Верховного Суду від 7червня 1934 р. "Про необхідність якнайсуворішого додержання судами кримінально-процесуальної норм" та в листі Прокурора СРСР від 13 серпня 1934 р. "Про якість розслідування" [72, с.58-59].
Тенденція диференціації кримінально-процесуальних норм дістала своє законодавче закріплення як у перших кримінальних кодексах, прийнятих після жовтня 1917 року, так і в подальших. Це відобразилося в правовій регламентації форм, що суттєво спрощувалися, а отже відповідно і прискорювали кримінальний процес. До них належали такі форми: заочний вирок, чергова камера народного суду, судовий наказ. Незважаючи на недосконалість вони застосовувалися досить тривалий час, і лише наприкінці 40-х років були вилучені з кримінального процесу. І не тільки тому що виявилися непридатними в кримінально-процесуальній системі, а й через їх компрометацію в часи культу особи [82, с.35].
Свою негативну