Законодавець має враховувати таке правило: чим менш небезпечний злочин вчинено, тим швидшою має бути реакція на його вчинення. І навпаки, чим серйозніший злочин вчинено, тим менше потрібен поспіх, тим більшої є ймовірність небезпечної помилки.

При цьому, зрозуміло, мова йде не про те, що у справах зі спрощеними формами провадження усуваються гарантії досягнення істини у справі. Навпаки, по справах про тяжкі злочини вводяться додаткові процесуальні гарантії, встановлення істини та охорони прав і законних інтересів учасників процесу.

2. Іншою підставою диференціації є ступінь складності справ, тобто, ступінь складності пізнавальної діяльності щодо встановлення всіх обставин справи. Думається, що точніше цю підставу можна було б сформулювати як ступінь складності встановлення фактичних обставин справи.

Ступінь складності встановлення фактичних обставин справи – кримінально-процесуальна підстава диференціації. Вона необхідна, оскільки відносна простота, чи, навпаки, складність встановлення істини у справі не завжди пов'язані зі ступенем суспільної небезпечності злочину.

Саме питання про порівняну простоту чи складність встановлення фактичних обставин у певних категоріях справ у деяких процесуалістів викликає негативне ставлення. За їх твердженням, простими і ясними справи стають лише тоді, коли розслідування закінчене, і передчасне оголошення їх такими навряд чи принесе користь правосуддю.

Однак йдеться не про конкретні, одиничні справи, а про категорії справ, складність встановлення фактичних обставин у кожній з яких може бути різною. Безперечно, конкретна справа може виявитися складнішою, ніж інші справи даної категорії. Законодавство передбачає у цьому випадку необхідність застосування більш складного процесуального порядку провадження, ніж узвичаєний для даної категорії справ. Тож, якщо допускається перехід (за мотивами складності встановлення фактичних обставин справи) від менш складного до більш складного виду провадження, мають бути сформульовані чіткі критерії, якими й керуватимуться працівники правоохоронних органів відносно конкретних випадків.

Так, при заміні протокольного провадження дізнанням (з подальшою передачею справи для провадження досудового слідства) через складність встановлення фактичних обставин слід керуватися такими критеріями як неможливість у двадцятиденний строк з'ясувати істотні обставини вчинення злочину, необхідність примусового забезпечення належної поведінки особи, відносно якої ведеться провадження.

3. Потребує уточнення і така підстава диференціації як наявність у обвинуваченого (підозрюваного) і потерпілого певних особливостей (психічні чи фізичні вади підозрюваного і обвинуваченого, що позбавляють можливості здійснювати ними своє право на захист; якщо потерпілий у справах приватно-публічного обвинувачення не може сам захищати свої права і законні інтереси в силу свого безпорадного стану, залежності від обвинуваченого або з інших причин; особа, яка вчинила злочин, не досягла повноліття). Адже необхідність "вибору" виду провадження (спрощеного, звичайного чи з більш складними процесуальними формами) постає ще до появи обвинуваченого і потерпілого, коли є лише початкові відомості про того, хто, можливо, вчинив злочин. Під потерпілим розуміється особа, щодо якої винесено постанову про визнання її потерпілим. При порушенні прокурором кримінальної справи на підставах, передбачених ч. 3 ст. 27 КПК, потерпілого (у кримінально-процесуальному розумінні цього слова) ще немає. А у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів у досудовому провадженні взагалі немає ні обвинуваченого, ні потерпілого. Тому дану кримінально-процесуальну підставу диференціації слід було б сформулювати як наявність певних властивостей у особи, щодо якої ведеться провадження, чи у особи, яка постраждала від злочину.

У даному випадку йдеться про такі властивості, які тією чи іншою мірою ускладнюють громадянинові реалізацію його прав. Диференціація судочинства спрямована тут на нейтралізацію зазначених негативних чинників.

4. Однією з підстав диференціації є суспільне значення справ даної категорії.

У суспільній значущості справи найчастіше відбивається суспільна небезпечність злочину. Але можливі ситуації, коли приблизно тотожні за ступенем суспільної небезпечності злочини набувають різної суспільної значущості, або справа про злочин, що не являє великої суспільної небезпеки, набуває широкого суспільного резонансу.

Суспільна значимість справ як підстава диференціації набуває свого вираження у чинному кримінально-процесуальному законодавстві. З цілого ряду складів злочинів, за вчинення яких не передбачено значного покарання, єдиною формою досудового провадження є досудове слідство. До них належать окремі злочини у сфері забезпечення призову та мобілізації: ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК України), ухилення від військового обліку або спеціальних зборів (ст. 337 КК України); злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина: порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ч.1 ст. 161 КК України), перешкоджання законній професійній діяльності журналіста (ч.1 ст. 171 КК України); ряд злочинів у сфері господарської діяльності: розголошення комерційної таємниці (ст. 232 КК України), підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків (ст. 215 КК України).

На цій же підставі (особлива суспільна значущість), справи приватного обвинувачення можуть бути перетворені у справи публічного обвинувачення (ч. 3 ст. 27 КПК). Тому в кримінально-процесуальному законі слід було б закріпити загальне правило, згідно з яким за рішенням слідчого, прокурора або суду могло б бути застосоване провадження з більш складними процесуальними формами, якщо справа (приватного обвинувачення або з протокольною формою досудової підготовки матеріалів) набула особливої суспільної значущості.

5. Однією із властивостей, що зумовлюють диференціацію, М.Л. Якуб називає "значення, яке має злочин для інтересів окремих осіб, тих