Провадження з більш складними процесуальними формами (порівняно зі звичайними) є також провадження у справах осіб які страждають на психічні хвороби чи вражені фізичними вадами, що позбавляють їх можливості здійснювати своє право на захист (глава 34 КПК).

Отже, під диференціацією кримінального судочинства розуміється наявність у межах єдиного кримінального процесу проваджень, що якісно різняться між собою за ступенем складності процесуальних форм.

Щодо необхідності проведення диференціації та її підстав у юридичній літературі висловлюються різні судження. Так, Р.Д. Рахунов пропонував відмовитися від провадження дізнання чи попереднього слідства у справах про злочини незначної суспільної небезпечності. До таких він відносив усі справи про злочини, за вчинення яких передбачене покарання, не пов'язане з позбавленням волі, або позбавлення волі на строк до одного року. На таку ж підставу (незначний ступінь суспільної небезпечності злочину) вказував і В.Д. Арсеньєв [72, с.24].

С.А. Маршев підставами для введення спрощених форм вважав:

1) кримінально-правовий характер діяння (у справах про злочини, що за ступенем своєї суспільної небезпечності знаходяться на стику з адміністративними правопорушеннями;

2) об'єктивно існуючі властивості тих чи інших злочинів, що зумовлюють складність їх розслідування [60, с.29].

Якщо перша підстава є підставою кримінально-правового характеру, то друга - кримінально-процесуального. Ці підстави (зрозуміло, з урахуванням подальших уточнень) можуть бути застосовні не лише для віднесення справ певних категорій до спрощених проваджень, а й для віднесення інших категорій справ до проваджень з більш складними процесуальними формами, тобто для диференціації загалом.

Більш розгорнуту систему підстав диференціації наводить у своїх працях М.Л. Якуб, називаючи їх "властивостями". До таких властивостей він відносить:

а) ступінь суспільної небезпечності діяння і тяжкість міри покарання, передбаченої законом;

б) ступінь складності справ даної категорії у вирішенні як їх фактичної, так і правової сторони;

в) суспільно-політичне значення справ даної категорії;

г) значення, яке має злочин для інтересів окремих осіб, тих чи інших відомств, організацій, підприємств [84, с.66-67].

Більш розгорнуту класифікацію процесуальних підстав диференціації наводить М.К. Свиридов. До таких підстав він відносить:

а) ступінь складності пізнавальної діяльності щодо встановлення всіх обставин справи; необхідність чи її відсутність, примусового забезпечення належної поведінки обвинуваченого і підозрюваного;

б) наявність у обвинуваченого і потерпілого особливих якостей (неповноліття обвинуваченого, його фізичні чи психічні вади потребують значного посилення захисту;

в) нездатність потерпілого захищати свої права і законні інтереси перетворює справи приватного обвинувачення на справи публічного обвинувачення з відповідною зміною порядку провадження [79, с.242-243].

Як матеріальні підстави диференціації М.К. Свиридов називає такі:

а) вид і міру покарання, що можуть бути застосовані до підсудного (застосування більш тяжкого покарання вимагає складнішої процедури обговорення питання про нього);

б) особливу суспільну небезпечність обвинуваченого (наприклад, необхідність визнання особи особливо небезпечним рецидивістом виключає застосування при провадженні у справі протокольної форми досудової підготовки матеріалів і вимагає проведення попереднього розслідування) [79, с.244].

Запропоновані системи доповнюють одна одну і відрізняються тільки за ступенем конкретизації. Погоджуючись з основними положеннями цих авторів з даного питання, слід зазначити, що деякі запропоновані підстави диференціації потребують уточнення і глибшого дослідження.

1. Покарання, передбачене у санкції конкретної кримінально-правової норми, відбиває ступінь суспільної небезпечності злочину, за який передбачено це покарання. Тому немає необхідності використовувати вид і міру покарання, як кримінально-правову підставу диференціації – ці ознаки вторинні і залежать від ступеня суспільної небезпечності злочину.

Також немає необхідності як самостійну кримінально-правову (матеріальну) підставу диференціації виділяти особливу суспільну небезпечність обвинуваченого. Слід зазначити, що в Кримінальному кодексі України 2001 р. не передбачено такий вид рецидиву як особливо небезпечний, а отже і можливість визнання особи особливо небезпечним рецидивістом з усіма негативними кримінально-правовими наслідками, які з цього випливають [6]. У багатьох випадках вчинення нового навмисного злочину особою, що має судимість за навмисний злочин е кваліфікуючою обставиною, тобто підвищує ступінь суспільної небезпеки злочину, і цю обставину прямо зазначено в Законі. Неможливість, наприклад, досудової підготовки матеріалів у протокольній формі у цих випадках зумовлюється саме підвищеною суспільною небезпечністю злочинів.

З викладеного випливає, що єдиною підставою диференціації матеріального, кримінально-правового характеру є ступінь суспільної небезпечності злочину. Розглянута підстава має найважливіше значення при диференціації кримінального судочинства. Чинний Кримінальний кодекс України 2001 р. (ст. 12) залежно від ступеня тяжкості поділяє злочини на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. При цьому злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше більш м'яке покарання: штраф, виправні роботи, арешт, обмеження волі та ін. (ст. 51 КК України) [6]. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до п'яти років. Спрощене провадження не повинне здійснюватися у справах про злочини з високим ступенем суспільної небезпеки, за здійснення яких може бути призначене суворе покарання. І, навпаки, у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини мають застосовуватися більш складні процесуальні форми, необхідні додаткові гарантії від можливих помилок. До речі законодавець врахував це положення і в чинному