КПК України в цілому розмежовує функції обвинувачення, захисту і вирішення справи. Встановлюючи, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і що делегування функцій судів, а також їх привласнення іншими органами чи посадовими особами не допускається (ч.1 ст. 124 Конституції України), що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину і підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону (ст. 15 КПК України), законодавець з очевидністю для всіх відносить функцію вирішення справи виключно до компетенції тільки одного органу держави – суду. Виконання ж функції обвинувачення покладає на прокурора, який підтримує державне обвинувачення (ст.121 Конституції України) і в окремих випадках – на потерпілого (ст. 27 КПК України). Функцію захисту виконує обвинувачений (ст. 43 КПК України), захисник, якщо він бере участь у справі, законні представники і близькі родичі обвинуваченого (ст. 44 КПК України). Кримінально-процесуальне законодавство не допускає суміщення в одній особі функцій судді, обвинувача і захисника. Законодавець передбачає відвід судді в тому випадку, коли він брав участь у справі в якості обвинувача чи захисника, і відвід прокурора, якщо в попередніх стадіях процесу він був захисником чи суддею. Особа, яка по справі на попередніх стадіях процесу вела дізнання, підтримувала державне обвинувачення або розглядала справу як суддя, не може брати участі в справі в якості захисника. В цьому чіткому розмежуванні процесуальних функцій обвинувачення і захисту й знаходить свою сутність змагальність сторін як основна засада судочинства (ст. 129 Конституції України).

Змагальність сторін знаходить своє закріплення в тих нормах закону, які наділяють обвинувача, потерпілого, підсудного, захисника, цивільного позивача, цивільного відповідача і їх представників рівними правами щодо надання доказів, участі в їх дослідженні і заявлення клопотань. Закон проводить чітку лінію між такими суб'єктами кримінального процесу, як обвинувач, потерпілий, підсудний, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач, і такими процесуальними особами, які беруть участь у справі як свідки, експерти, перекладачі, спеціалісти та поняті. Перша група завжди має в справі самостійний процесуальний інтерес. Цей інтерес, як правило, має протилежну спрямованість (обвинувачений і потерпілий, обвинувач і захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач). Але саме враховуючи наявність і протилежність процесуальних інтересів, законодавець і гарантує рівні процесуальні права і можливості на заявлення клопотань, надання доказів та участь у їх дослідженні. Конституцією ці особи названі сторонами (ст.129 Конституції України), аналогічна норма закріплена у ст.161 КПК України. Таким чином, оскільки вони визнані сторонами, тим самим законодавець дійшов висновку, що між ними та іншими учасниками кримінального судочинства дійсно існує названа різниця.

Саме ця різниця в сукупності з розмежуванням процесуальних функцій і створює передумови змагальності сторін у кримінальному судочинстві.

2.2. Визначення функції обвинувачення

У кримінально-процесуальному значенні обвинувачення – одне з найдавніших і найбільш значущих явиш. Воно обумовило виникнення самого кримінального судочинства, яке розвивалось на основі обвинувачення одних громадян іншими, а згодом державою і від імені держави. Незважаючи на те, що поняття "обвинувачення" має особливий зміст, його суть в юридичній літературі висвітлена недостатньо.

На початку ХХ століття більшість процесуалістів не бачили різниці між обвинуваченням і кримінальним переслідуванням, розглядали їх як кримінальний (публічний) позов, розуміючи під ним "вимогу судового визнання належного державі права покарання" [67, с.3]. Незважаючи на деякі ознаки схожості, між обвинуваченням і цивільним позовом є різниця. І.Я. Фойницький писав, що "різниця їх за змістом визначається тим, що справа цивільна за своєю природою є приватною і громадською, а справа кримінальна – публічною й індивідуальною" [67, с.6] Обвинувачення спрямоване на конкретну особу, щодо якої суду пред'являється вимога встановити її винність і визначити відповідне покарання. Обвинувачення не переходить на інших осіб і припиняється зі смертю винного. Воно обмежується конкретною особою, носить індивідуальний характер і неможливе без конкретної фізичної особи. Закон забороняє суду розслідувати діяння осіб, не притягнутих до відповідальності.

У КПК України термін "обвинувачення" вживається в двох значеннях. В одних нормах він розглядається як те, що інкримінується конкретній особі, оскільки в них іде мова: про те ж обвинувачення; про пред'явлення обвинувачення ; про право обвинуваченого знати, в чому він обвинувачується; про те обвинувачення, по якому особи віддані до суду. В інших нормах говориться: про порядок пред'явлення обвинувачення; про підтримання обвинувачення перед судом ; про відмову від обвинувачення. Тут вже йде мова про певну діяльність суб'єктів кримінального процесу, яких законодавець іменує обвинувачами. Даний аналіз свідчить, що під обвинуваченням законодавець розуміє: описання злочинного діяння, інкримінованого певній особі (обвинуваченому чи підсудному), в поєднанні з діяльністю уповноважених державою осіб на викриття обвинуваченого (підсудного) в скоєнні злочину.

Окремі автори вважають, що обвинувачення формується і здійснюється тільки після того, як відбулось рішення про віддання до суду [69, с.95].

На наш погляд, обвинувачення в кримінальній справі формується поступово, в ході його виникнення, розвитку і документального фіксування. Воно починає формуватись ще в стадії порушення кримінальної справи, в ході встановлення окремих обставин, які характеризують подію злочину і її юридичну оцінку. На початку розслідування слідчий не ставить перед собою завдання звинуватити конкретну особу у вчиненні злочину чи захистити її. Він виявляє як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також кваліфікуючі, обтяжуючі і пом'якшуючі відповідальність обставини. Дії слідчого, спрямовані на збирання і перевірку доказів винності особи в скоєнні злочину, на