випадках захисник допускається до участі в справі і до пред'явлення обвинувачення: а) в разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення – з моменту оголошення їй протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання; б) у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності, а також про злочини осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину, – з моменту встановлення факту душевного захворювання особи.
Винесення окремої ухвали з приводу процесуальної позиції захисника, яку не поділяє суд, є незаконним.
На захисникові, як і на підозрюваному, обвинуваченому, не лежить і не може лежати процесуальний обов'язок доказування невинності або меншої винності підзахисного, наявності обставин, які виключають його кримінальну відповідальність. Беручи участь у справі, захисник може сприяти слідчим органам і судові у встановленні тільки тих обставин, які виправдують підзахисного, пом'якшують його кримінальну відповідальність, і в цих межах він сприяє виконанню завдань кримінального судочинства.
Захисник не заміняє підозрюваного, обвинуваченого, а діє поряд з ними. Він є самостійним учасником кримінального процесу.
2.4. Функція правосуддя (вирішення справи)
В Конституції України закріплено три гілки влади – законодавча, виконавча, судова. Виключна прерогатива суду – правосуддя, тобто вирішення соціальних конфліктів, які виникають в сфері правовідносин різних суб'єктів. Реалізація даної функції потребує від суду безпристрасного відношення до конфліктуючих сторін. Даний підхід повністю відповідає конституційному принципу змагальності правосуддя. Але чи означає що він є безпристрасно пасивним статистом, наче комп’ютер що математично точно фіксує "плюси" і "мінуси" змагальних сторін і який автоматично віддає "перемогу" тому, чиї аргументи переважають. Мета діяльності суду полягає в тому, щоб засобами правосуддя максимально забезпечити, захистити права, свободи і майно громадян, юридичних осіб, державу в цілому, які правомірно звернулися в суд за законним вирішенням правового спору, за поновленням порушених прав.
Тільки згідно з вироком суду громадянин може бути визнаний винним в скоєнні злочину і до нього можуть бути застосовані ті чи інші міри кримінальної відповідальності. Вирок суду не може бути заснований на припущеннях і постановляється тільки при умові, якщо в ході судового слідства винність підсудного в скоєнні злочину доведена. Звідси абсолютно ясно: реалізація цілей і завдань правосуддя у конкретній справі нерозривно пов'язана з встановленням у ній об'єктивної істини [50, с.201].
Встановлення істини в кримінальному процесі здійснюється за допомогою доказування, яке полягає в збиранні, перевірці й оцінці доказів і обґрунтуванні висновків у кримінальній справі. Кожний з названих елементів має сувору процесуальну форму, що дозволяє забезпечити не тільки найбільш ефективний та оптимальний шлях пізнання дослідження й обґрунтування фактичних обставин справи в процесі, але і достовірність отриманих при цьому результатів. Всі елементи доказування діалектично взаємопов'язані між собою.
Безумовно, відповідно з принципом змагальності процесу сторони обвинувачення чи захисту зобов'язані представити суду докази у кримінальній справі і на їхній основі обґрунтувати в судовому засіданні свої висновки: про доказування чи недоказування фактичних обставин справи, вини підсудного; про ступінь і характер його відповідальності; про обставини, які характеризують особу винного й інших істотних обставин справи.
Але ні один з представлених доказів не має для суду заздалегідь встановленої сили, яким би переконливим він не здавався б сторонам. Більше того, чи буде він взагалі визнаний в якості доказу у кримінальній справі, цілком і повністю залежить від позиції суду. Допитуючи підсудних, потерпілих, свідків, заслуховуючи висновки експертів, обглядаючи речові докази і оголошуючи протоколи і документи, суд тим самим достатньо активно бере участь у збиранні і фіксації доказів, в тому числі і нових. Виключно від його позиції й активності в цьому питанні залежить, чи будуть вони отримані і досліджені в ході судового слідства, в якій мірі найдуть відображення в протоколі судового засідання, в можливому вироку суду. При цьому ставити питання про забезпечення участі суду в збиранні доказів є неправомірно [41, с.118].
У відповідності з принципом змагальності суд виносить рішення тільки на основі того матеріалу, який представили сторони, навіть якщо, на думку суду, він не відображає повністю всіх обставин справи.
Суд одночасно зобов'язаний всесторонньо, повно і об'єктивно перевірити докази в ході судового слідства, оцінити їх належність, допустимість, достовірність і достатність.
Можна визнавати чи не визнавати той факт, що безпосередньо досліджуючи в рамках судового слідства докази у кримінальній справі, суд тим самим одночасно перевіряє й оцінює їх, самостійно формує внутрішнє переконання про кожний з них і в цілому всієї сукупності. Не допустимо ігнорувати той факт, що саме суддя, який здійснює правосуддя, в кінцевому результаті все ж одноособово вирішує питання про допустимість чи недопустимість дослідження тих чи інших доказів у кримінальній справі. Роблячи це, суддя самостійно формує свою позицію у справі, ґрунтуючись на своєму внутрішньому переконанні про властивість названих доказів, зваживши й оцінивши при цьому аргументи сторін [53, с.309].
Достатньо вагома позиція суду і при вирішенні питання про повернення справи на додаткове розслідування. Це не погоджується з принципом змагальності і новою роллю суду в правосудді. Саме суду, а не сторонам призначається перевірити, оцінити і вирішити проблему по суті: чи дійсно в ході судового слідства виявлені суттєві обставини, дослідження яких безпосередньо в судовому засіданні неможливо.
Розвиваючи баланс інтересів особистості, держави і суспільства, слід шукати найбільш оптимальні шляхи і підходи до подальшого удосконалення судово-правового механізму.