Неефективність сучасного кримінального переслідування щодо належного виконання завдань кримінального судочинства (див. ст. 2 КПК України) підтверджується, з одного боку, утворенням у суспільстві прошарку так званих „недоторканих”, які вважають себе недосяжними для закону; а з іншого, – непоодинокими випадками незаконного притягнення до кримінальної відповідальності за сфабрикованими доказами (наприклад, у справі Онопрієнка в Україні чи у так званій „Вітебській справі” в Росії [37, с.99–100]). Останнє свідчить про небезпечність об’єднання зусиль слідства та прокуратури в обвинувальному напрямку – жоден захист не зможе протистояти такому „монстру” кримінальної репресії.

При цьому якоїсь чіткої й однозначної відповіді на ці запитання у сучасній кримінально-процесуальній науці пострадянського простору теж немає, тим більше немає якогось єдиного підходу у вирішенні питання збалансованості основних процесуальних функцій на досудовому слідстві.

За результатами аналізу існуючих пропозицій, складається враження, що кожен намагається „потягнути ковдру на себе”. Одні автори вважають за доцільне офіційно закріпити у законодавстві обвинувальну спрямованість дій слідства під керівництвом прокурора [25, с.59; 51, с.50]; інші – звільнити слідчого від обвинувальної функції (при цьому йдеться лише про передачу до прокурора повноважень щодо складання постанови про притягнення як обвинуваченого та обвинувального висновку) [18, с.13]; треті ж узагалі вважають недоцільним в умовах змагальності процесу збереження досудового слідства і пропонують замінити його кримінальним розшуком (адміністративною діяльністю, в якій об’єднані оперативно-розшукова і процесуальна діяльність) [11, с.61] при одночасному запровадженні інституту слідчих суддів [37, с.127].

Такі ж позиції ще давніше (з початку 80-х рр. минулого століття) домінували та з перемінним успіхом ще й до сьогодні домінують у концепціях реформування кримінально-процесуальних законів західноєвропейських країн [60, с.235–236].

Спільним і, без сумніву, правильним у всіх цих трьох позиціях є намагання створити сильну і дійову сторону обвинувачення на досудовому слідстві та чітко визначити суб’єктів здійснення функції кримінального переслідування. Однак усі зазначені наукові позиції мають один дуже суттєвий недолік – вони не враховують вимог збалансованості кримінально-процесуальних функцій на досудовому слідстві (відповідно до форми кримінального процесу у відповідних історичних та національних умовах).

При цьому необхідно також категорично заперечити окремим авторам, які розцінюють зміцнення гарантій прав особи (в тому числі й конституційних принципів-гарантій недоторканності) як посилення сторони захисту на досудовому слідстві [12, с.60–61; 44, с.74; 65, с.91]. З цього приводу доречно пригадати запропоновану Ю.Аленіним та Ю.Гурджі концепцію публічної правової природи гарантій прав особи у кримінальному процесі: „Аналіз... кримінально-процесуального законодавства... та положень теорії кримінально-процесуального права вказує на державний елемент (фактор) в ініціюванні діяльності із забезпечення прав осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальних відносинах” [12, с.31].

Саме тому на фоні загальної тенденції до зміцнення гарантій прав особи у кримінальному процесі ми не повинні залишати поза увагою проблеми збалансованості основних кримінально-процесуальних функцій на досудовому слідстві: захисту, кримінального переслідування (обвинувачення) та розслідування справи. І у жодному випадку не повинні ототожнювати дві останні з названих функцій.

Підсумовуючи наведене, слід ще раз наголосити на необхідності чіткого розмежування кримінально-процесуальних функцій (визначення відповідальних суб’єктів та їх повноважень) на досудовому слідстві: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту, розслідування справи і судового контролю. Звичайно, для досягнення цього завдання необхідно провести величезну роботу щодо: вилучення з повноважень слідчого обвинувальних моментів, забезпечення процесуальної рівноправності сторін, розширення сфери застосування судового контролю на досудовому слідстві (зокрема, у напрямку забезпечення допустимості доказів, які збираються на досудовому слідстві) та ін.

Висновки

Виходячи з аналізу принципу змагальності в кримінальному процесі ми приходимо до наступних висновків:

1. Вимога змагальності відповідає всім критеріям визнання того чи іншого положення принципом (засадою) кримінального судочинства.

2. Змагальний процес характеризується наступними основними ознаками:

наявність конкуруючих сторін – обвинувачення і захисту;

процесуальна рівність сторін;

наявність незалежного від сторін суду.

3. Однією з найважливіших передумов змагальності (поряд з рівноправністю) є диспозитивність у діях сторін. Сфера дії вільного розсуду сторін (диспозитивності) в загальному вигляді окреслена в ч. 5 ст. 161 КПК України, де сказано, що сторони користуються свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Конкретизація цих положень є в статтях, де йдеться про реалізацію особами – учасниками процесу своїх прав, наприклад, на дачу показань, оскарження рішень державних органів, ознайомлення з матеріалами справи, регулювання відносин обвинуваченого і захисника тощо.

Диспозитивність мас місце також і у взаєминах сторони обвинувачення і суду при відмові обвинувача від обвинувачення. В таких випадках суд не вправі вимагати від обвинувача обвинувальної активності (ст. 264 КПК України). Однак сам суд нерідко зв'язаний позиціями сторін і наданими ними доказами і тому не може бути визнаний, так само, як і сторони, абсолютно вільним (диспозитивним) у виборі рішення (статті 253, 281,290, 292,299 та ін.).

4. Принцип змагальності передбачає таку побудову кримінального процесу, при якій функції обвинувачення і захисту відокремлені від функції вирішення справи, виконуються суб'єктами (сторонами), що користуються рівними правами у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом (ч. 5 ст. 161 КПК), заявленні відводів і клопотань, виступах у судових дебатах, оскарженні процесуальних рішень (ст. 261 КПК), а суд створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків