Значення принципів як норм вищого ступеня нормативності полягає перш за все у тому, що кожне рішення провозастосувальника, яке приймається з порушенням їх вимог, підлягає скасуванню, а одержана інформація не має доказового значення. У гносеологічному плані знання принципів сприяє правильному розумінню зміст звичайних правових норм. Нерідко доцільність і порядок їх практичного застосування визначається через норму-принцип [17, с.54].

"Більше того, – як зазначає А. Колодій, – виражені в праві принципи стають принципами правосвідомості, внутрішнім регулятором поведінки людей" [32, с.18].

Коли ми володіємо принципом, писав Ежен Віоле-ле-Дюк, будь-яка творча робота є можливою, навіть легкою, йде правильним ходом, методично, маючи результатом якщо не шедевр, то хороші достойні твори. І, навпаки, хто не розуміє окремих принципів та не усвідомлює їх концептуальної системи у всій повноті, у того нерідко не тільки в голові сумбур, а і в справах плутанина [33, с.85].

Принцип (від лат. ргіnсіро — основа, початок) у загальнонауковому розумінні – це основне, вихідне положення теорії, вчення, головне правило діяльності.

Принципи кримінального процесу — це закріплені в законі основоположні ідеї, засади, найзагальніші положення, що визначають сутність, зміст і направленість діяльності суб'єктів процесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості правосуддя засади, від яких не відступають, а їх порушення веде до скасування вироку та інших прийнятих за таких умов рішень у справі.

Значення принципів як норм вищого ступеня нормативності полягає перш за все у тому, що кожне рішення провозастосувальника, яке приймається з порушенням їх вимог, підлягає скасуванню, а одержана інформація не має доказового значення. У гносеологічному плані знання принципів сприяє правильному розумінню зміст звичайних правових норм.

1.2. Поняття змагального процесу та його основні ознаки

Однією із найактуальніших проблем кримінально-процесуального права постійно було і залишається питання про форму (формулу) кримінального процесу. Тому для реалізації принципу змагальності, в першу чергу, слід визначити поняття форми змагального процесу і його основні ознаки. Одразу слід зазначити, що у чистому вигляді змагальний процес в нашій країні поки що не існує, хоча найважливіші його елементи знайшли своє закріплення в процесуальному законодавстві.

Більшість авторів, які розглядали це питання, виходить з того, що змагальний процес характеризується наступними основними ознаками.

Наявність конкуруючих сторін – обвинувачення і захисту.

Як відомо, основним завданням правосуддя є вирішення спору. Спір сам по собі передбачає наявність хоча б двох сторін, між якими виникла суперечка, тобто існують протилежні позиції. В кримінальному процесі суперечка полягає в реакції відповідних правоохоронних органів на дії (бездіяльність) особи, якими вона посягає чи може посягнути на охоронювані державою інтереси суспільства [40, с.107].

Для сторони обвинувачення визначальним є момент виникнення у правоохоронного органу можливості пред’явити певні претензії до особи. Для протилежної сторони – момент виникнення права на захист. Інакше кажучи, слід чітко визначити той момент, з якого суб’єкт кримінально-процесуальної діяльності повинен визнаватись стороною кримінального процесу.

Очевидно внаслідок виконання своїх специфічних завдань, правоохоронний орган стає стороною з моменту виявлення порушення кримінального закону, одержання інформації про скоєння злочину. Від імені держави цей орган вживає всіх можливих заходів для розкриття злочину і виявлення особи, яка його скоїла чи підозрюється у його скоєнні. При появі у органу досудового слідства доказів стосовно конкретної особи виникає друга сторона кримінально-процесуальної діяльності – підозрюваний чи обвинувачений. При достатності доказів у правоохоронного органу виникає право застосування заходів кримінально-процесуального примусу (затримання застосування запобіжного заходу, привід і т.д.), а у особи, стосовно якої перевіряються докази – право на захист. Причому перша сторона (правоохоронний орган) повинна обґрунтувати достатність обвинувальних доказів для визнання особи підозрюваною чи обвинуваченою, а друга сторона (особа) сама або за допомогою захисника може заперечувати позицію правоохоронного органу. Рішення по даному питанню повинен приймати виключно суд, з врахуванням аргументів обох сторін.

Тому фактично кримінально-процесуальні відносини між сторонами виникають з моменту пред’явлення обвинувальних доказів особі, яка підозрюється у скоєнні злочині.

На жаль в чинному законодавстві України наявність сторін кримінального процесу зафіксовано лише для стадії судового розгляду кримінальної справи. На всіх інших стадіях вони іменуються іншими термінами: "учасники процесу", "особи, що беруть участь в процесу" тощо.

Процесуальна рівність сторін.

Вона теоретично передбачає володіння сторонами порівняно однаковими можливостями для вирішення поставлених завдань і захисту своїх законних інтересів.

Звичайно, на даному етапі реформування кримінально-процесуального законодавства про ніяку рівність не може бути й мови. Сторона обвинувачення однозначно володіє набагато більшим обсягом повноважень і можливостей для досягнення своєї мети. Сторона захисту може лише подавати різні клопотання, а також в певних випадках – витребувати документи з підприємств, установ, організацій. Жодних можливостей для збирання доказів та їх фіксації для сторони захисту не передбачено. При такому стані речей сторона обвинувачення не розглядає і не розробляє велику кількість доказів, які так чи інакше свідчать про не винуватість особи. Захиснику залишається сподіватись лише на помилки працівників правоохоронних органів, викликані в першу чергу їх непрофесіоналізмом і відсутністю відповідної освіти. Крім того, сторона