Інші автори вважають принцип змагальності принципом кримінального процесу, але розкривають його зміст лише стосовно судового розгляду. При цьому вони розглядають сутність принципу змагальності в розмежуванні не тільки трьох основних функцій, але і функцій підтримання цивільного позову і заперечення проти нього і рівних процесуальних прав учасників процесу, які мають самостійний інтерес в справі. У відповідності з цією точкою зору активність суду не включається в зміст принципу змагальності. Тим не менше ці автори вважають, що процесуальне положення суду, яке характеризується його обов'язковістю порушувати кримінальну справу по новому обвинуваченню і проти нових осіб, не суперечить принципу, що розглядається [24, с.138].

Сучасні вітчизняні процесуалісти виділяють три основні елементи принципу змагальності: 1) розподіл функцій обвинувачення (і підтримання цивільного позову), захисту (і відповіді на цивільний позов) і правосуддя; 2) наділення сторін рівними процесуальними правами для здійснення своїх функцій; 3) керівні положення суду в кримінальному процесі і надання тільки суду права приймати рішення по справі 3.1) активне становище суду, 3.2) пасивне становище суду. При цьому керівне положення суду характеризується відсутністю у суду повноважень порушувати справу для додаткового розслідування в зв'язку з його неповнотою при відсутності клопотання сторони і наявністю обов'язку припинити справу в зв'язку з відмовою прокурора від обвинувачення [42, с.119, 121].

Аналіз наукових праць, діючого кримінально-процесуального законодавства і пропозицій по реформуванню кримінального процесу дозволяє підвести деякі висновки і висловити свої судження з дискусійних питань.

В теорії кримінального процесу існують два основні погляди на поняття принципу змагальності.

Представники першої точки зору вказують на те, що принцип змагальності полягає в поділі трьох основних функцій: обвинувачення, захисту і вирішення справи між сторонами обвинувачення, захисту і судом, що займає активне процесуальне положення в кримінальному судочинстві [39, с.65] Прихильники другої точки зору вбачають сутність принципу змагальності також у поділі зазначених процесуальних функцій між судом й суб'єктами, що займають положення сторін, але при пасивному процесуальному положення органу правосуддя [27, С.12; 42, С.119].

Висновок радянських дослідників про те, що невід'ємним елементом змісту принципу змагальності є активне процесуальне положення суду. У цих дослідженнях сутність "радянського" принципу змагальності постійно протиставляється сутності "буржуазного" принципу змагальності. В основі останнього лежить, характерне для капіталізму протистояння особистості й держави як суб'єктів з антагоністичними інтересами. Принцип змагальності необхідний при капіталізмі для захисту особистості від каральної влади держави, тоді як соціалістична держава завжди стоїть на службі інтересів особистості, а значить суперечливість інтересів особистості й держави об'єктивно неможлива. Тому радянський принцип змагальності призначений винятково для забезпечення суду можливості встановити об’єктивну істину в справі за допомогою сторін обвинувачення й захисту. Звідси випливає, що змагання сторін у радянському суді – це не протистояння двох аналогічних сил, а єдиноборство в ім'я істини [16, с.67].

Протиставлення "радянського" й "буржуазного" принципів змагальності привело до ідеологічно ангажованого висновку про те, що співпадаючі, однойменні принципи наповнені різним соціальним змістом [63, с.109; 35, с.138]. Однак зіставлення дефініцій "радянського" й "буржуазного" принципів змагальності вказує на збіг не тільки термінів, але й частини їхній елементів. Ці поняття об’єднує розмежування основних процесуальних функцій. Розходження між ними полягає в тому, що в "радянському" принципі змагальності поділ процесуальних функцій сполучається з активністю, а в "буржуазному" – з пасивністю суду. Однак активність суду перешкоджає повному відмежуванню функцій обвинувачення від функцій розгляду справи в суді й, отже, суперечить правилу про поділ трьох основних процесуальних функцій. Цей висновок обумовлений тим, що активність суду дозволяє йому зосередити у своїх руках як мінімум дві самостійні функції – функцій обвинувачення й розгляду справи, що являє собою пошуковий початок. Пасивне і тільки пасивне положення суду звільняє його від виконання функцій обвинувачення і, отже, створює передумови для дійсної реалізації правила про розмежування трьох основних процесуальних функцій.

У теорії кримінального процесу дискусійним є питання про значення кримінально-процесуальної норми, що встановлює рівноправність сторін у судовому розгляді. Одні автори вважають, що рівноправність сторін є невід'ємним елементом принципу змагальності [35, с.138; 63, с.119] , інші ж вважають, що рівноправність сторін у судовому розгляді – це самостійний принцип кримінального судочинства [53, с.91-93; 19, с.71].

При оцінці викладених позицій необхідно мати на увазі наступні моменти.

Перший полягає в тому, що процесуальна рівноправність сторін необхідний, але недостатній елемент для забезпечення змагальності кримінального процесу. Повноцінна реалізація протилежних функцій кримінального переслідування й захисту можлива тільки тоді, коли носії цих функцій наділені рівними правами по участі в збиранні, пред'явленні і дослідженні доказів, заявленні клопотань, висловленню власної думки з будь-якого виникаючого в ході кримінального судочинства питання. Це означає, що принцип змагальності містить у собі в якості елементів поділ трьох основних процесуальних функцій і процесуальну рівноправність сторін. При такому підході перший із зазначених елементів сам по собі, при відсутності другого елемента, існувати не може.

Другий момент полягає в тому, що процесуальна рівноправність сторін не обумовлюється поділом трьох основних процесуальних функцій. При відсутності повного поділу функцій правило про процесуальну рівноправність може набути значення самостійного принципу кримінального процесу. Однак сполучення відсутності повного поділу функцій на стадіях попереднього розслідування й судового розгляду, з однієї сторони, й наявності в учасників судового розгляду, що мають особисті інтереси, рівних прав, з іншої, дозволяє говорити не про процесуальну рівність сторін, а про процесуальну рівність учасників судового розгляду. Це пояснюється тим, що сторони існують тільки там і