застосовувати, мабуть, до стадій кримінального процесу, але не до функцій, які пронизують усю кримінально-процесуальну діяльність, на що правильно звернула увагу П.С. Елькінд [20, с.55]. Однак запропоноване нею визначення кримінально-процесуальної функції теж не можна визнати бездоганним. Вона вважає, що функція кримінального процесу, – "це не вид і не сам напрям кримінально-процесуальної діяльності, а виявлення у відповідних напрямах такої діяльності, призначення і ролі учасників" [20, с.59]. Якщо функція – це призначення і роль учасників процесу, які "виявлені у відповідних напрямах кримінально-процесуальної діяльності", то насамперед необхідно визначити, що таке "відповідні напрями" цієї діяльності, інакше у пошуках визначення функції, яку виконує той чи інший учасник процесу, щоразу доведеться з'ясовувати, про який конкретно напрям кримінально-процесуальної діяльності йдеться. Ось чому наукова роль такого визначення малоефективна.
Зовсім інший зміст у поняття кримінально-процесуальної функції вкладав М.О.Чельцов. За його визначенням функція – "це напрям діяльності, який розглядається законодавцем як обов'язок відповідного органу чи особи" [69, с.11]. Погодитися з цим не можна. Функція характеризується саме напрямом діяльності, а не тим, що диктує право чи обов'язок суб'єктові цієї діяльності діяти відповідним чином. Якщо вважати правовий обов'язок неодмінною умовою виконання процесуальної функції, то виходить, що учасники процесу – громадяни – ніяких функцій у процесі не виконують, бо обвинувачений не зобов'язаний захищатись, потерпілий не зобов'язаний обвинувачувати та ін. Але що ж тоді є діяльність обвинуваченого, який заперечує на слідстві чи і суді пред'явлене йому обвинувачення? Інакше як захистом, процесуальною функцією це не назвеш, причому незалежно від того, чи користується обвинувачений допомогою захисника. Якщо вважати, що функція захисту належить лише захисникові, а не одночасно і самому обвинуваченому, то виходить що за відсутності захисника у справі немає функції захисту. Проте така теоретична конструкція абсолютно не відповідає дійсності. Таким же чином неприйнята вона і щодо потерпілого, діяльність якого спрямована на викриття обвинуваченого, завжди є реалізацією функції обвинувачення, незалежно від участі обвинувача, що особливо помітно при провадженні справ приватного обвинувачення. Концепція процесуальних функцій, яка виведена тільки з обов'язків осіб – учасників процесу, суперечить законові і повсякденній прокурорській та судовій практиці.
Більшість процесуалістів все ж дотримуються визначення, що функція – це певний напрям, особливим чином відмежована сторона кримінально-процесуальної діяльності [33, с. 23].
З даного визначення неважко зробити висновок, що основою поділу процесуальної діяльності на функції є різні напрямки діяльності суб'єктів окремих видів (компонентів) цієї діяльності. Можливість такого підходу виникла як результат довгих досліджень радянських вчених.
Уявлення про коло функцій, їх співвідношення, цілі розвивались, відображаючи еволюцію процесуальної діяльності, яка обумовлена недосконалістю законодавства, актуальними запитами практики і, неодмінно, успіхами юридичної науки.
Першочергово розробка проблеми процесуальних функцій в радянській правовій науці розпочата в зв’язку з задачею обґрунтування демократичного принципу змагальності. Ці дослідження сприяли з'ясуванню та приведенню в життя таких важливих положень радянського кримінально-процесуального права, як розділення функцій обвинувачення і суду, рівність сторін в розслідуванні обставин справи і в відстоюванні своїх позицій, активність суду, його незалежне положення по відношенню до сторін. Характер задачі сконцентровував увагу вчених на функціях, взаємодія яких виражає сутність змагального судового процесу. Так в радянській науці утвердилась і отримала розвиток концепція трьох процесуальних функцій – обвинувачення, захисту і судового вирішення справи.
Це стало значним досягненням в науковому осмисленні кримінально-процесуальної діяльності. Норми, які визначали становище особи в соціалістичному кримінальному процесі, правовідношення між обвинувачем, обвинуваченим, захисником і судом отримали стійкий теоретичний фундамент. Але ця концепція і період її становлення залишала поза розглядом ряд суттєвих аспектів проблеми. Не роз'яснювалося, які функції здійснюються в досудових стадіях процесу, яке місце в системі функцій займають проміжні рішення суду, наприклад про клопотання учасників процесу, які функцій представляє собою участь в справі цивільного позивача, свідків, експертів і ін.
Пошуки відповідей на ці запитання йшли в двох напрямках . Одне з них доповнення новими елементами поняття обвинувачення, захисту і вирішення справи в рамках концепції трьох функцій, друге – визначення інших функцій, які виходять за ці рамки.
Так, С.Г.Павлов показав, що вирішення справи, яке здійснюється судом, нерозривно зв'язане з процесуальним керівництвом, і тому є засади констатувати єдину функцію процесуального керівництва і вирішення справи [55, с.38].
Менш переконлива спроба вмістити в трьохчленну структуру функцій цивільний позов і заперечення проти позову в кримінальному процесі. Я не маю на увазі, судження І.І. Малхазова, який писав: "До учасників процесу, які здійснюють функцію обвинувачення, приєднується також цивільний позивач", а "до виконання функцій захисту може бути віднесена також діяльність цивільного відповідача" [38, с.18].
М.В.Савицький винайшов четверту функцію – розслідування. Ця функція, як пише автор, " вичерпує себе в результаті припинення справи до пред'явлення кому-небудь обвинувачення або в момент винесення постанови про притягнення в якості обвинуваченого. В послідньому випадку вона уступає місце функціям обвинувачення, захисту і вирішення справи..." [56, с.84].
В 1961 році Р.Д. Рахунов виділяв шість процесуальних функцій: розслідування, обвинувачення, захист, підтримання цивільного позиву, захист від позову, вирішення справи. Ці функції автор розподіляє між визначеними суб'єктами кримінального процесу, рахуючи, що розслідування виконується особою, яка веде дізнання, слідчим, прокурором; обвинувачення – обвинувачем, захист – підозрюваним, обвинуваченим і захисником; підтримка позову – цивільним позивачем, захист від позову – обвинуваченим, цивільним відповідачем; вирішення справи – судом, а в окремих випадках – слідчим, прокурором [55, с.39-40].
В змагальному кримінальному процесі не має потреби виділяти велику кількість кримінально-процесуальних функцій, оскільки це нівелює саму ідею існування