Пояснення з перших двох груп можна, вбачається, сприймати як складову частину документів, які будуть приводами до порушення кримінальної справи, а фактичні дані, що містяться в них, Ї як підстави до по-рушення справи.

Мета складання пояснень під час розслідування обставин вчинення адміністративних правопорушень є іншою й тому викладена в них інформація не повинна розглядатись як доказ у кримінальному судочинстві. Такі пояснення є доказами в адміністративному процесі, згідно з вимогами ст. 251 КУпАП. Їх неможливо вважати приводами для порушення кримінальної справи [44].

Пояснення, що отримані під час ревізій, службових розслідувань і перевірок, розглядаються як частина висновків перевірок та ревізій або як підтвердження висновків таких перевірок. Тільки разом з висновками, що містяться у відповідному підсумковому документі Ї акті, який направ-лено до слідчих органів, вони можуть розглядатись як привід до порушення кримінальної справи.

Що ж стосується доказового значення пояснень, то оскільки вичерпний перелік джерел доказів наведено в законі, а пояснення не визначені джерело доказів, деякі автори запропонували вважати такі пояснення документами-доказами [59, с.38].

З цього приводу варто звернутися до безпосередньої редакції закону. Як вбачається з тексту ст. 65 КПК України, на підставі доказів відповідний суб?єкт доходить висновку, зокрема і про винність особи у вчиненні злочину.

Якщо беззастережно визнати абсолютну допустимість пояснення як доказу, то в основу вироку суду покласти зміст цього пояснення, отриманого відпо-відно до вимог законодавчого акта, що регламентує проведення оперативно-розшукової діяльності чи при "дослідчої перевірки". Проте в такому разі не буде дотримано процесуальних гарантій обвинуваченого й особи, що таке по-яснення давала. Важко зрозуміти, з яких саме причин автори, які підтримують визнання допустимості пояснень як доказів, наполегливо продовжують по-вторювати, що коли пояснення отримано оперативним працівником на підставі вимог закону, то воно є допустимим доказом в будь-якому випадку [59, с.39]. У такому разі виникає запитання: чому особа, котра дала пояснен-ня, не може бути допитана як свідок (чи потерпілий) і повідомити відому їй інформацію слідчому чи судові? Можливе заперечення щодо побоюван-ня давати показання навряд чи є доречним після прийняття низки норматив-них актів, які встановлюють порядок захисту учасників кримінального судочинства.

Висловлено досить виважену думку, що в такому разі доказове значення пояснення, отриманого в стадії порушення кримінальної справи, повинно визначатися диференційовано. По-перше, за відсутності інших доказів немож-ливо вважати встановленим факт лише на підставі пояснення особи, котра до того ж його не підтверджує. По-друге, якщо суд дійде висновку про необхідність використання як доказу пояснення особи, він повинен його мотиву-вати, а поясненню дійсно надається значення документа-доказу [87, с.11].

Однак необхідно зазначити, що таке пояснення однозначно не є документом-доказом. По-перше, воно не буде відповідати поняттю "документа-доказу", яке було запропоноване вище. Пояснення, зазвичай, має двох авторів Ї особу, що його дала, й особу, котра його отримала. Отже, воно виходить одночасно й від службової особи, й від приватної. По-друге, якщо пояснення виходить від автора, що був очевидцем певних подій, то в такому разі від очевидців має виходити чи заява про вчинення злочину, чи показання свідка.

Свого часу В. Я. Дорохов звернув увагу на наявність у практиці роботи органів безпеки схильності до отримання "пояснень" від очевидців подій багаторазово, іноді протягом значного проміжку часу, зокрема й безпо-середньо перед порушенням кримінальної справи, з метою "освіжити" відомо-сті, надані особою [21, с.305].

Крім того, варто дотримуватися встановленого законом по-рядку збирання доказів, докладаючи до цього відповідних зусиль, насамперед, щодо проведення належних оперативно-розшукових заходів із розшуку особи чи забезпечення її безпеки з необхідною повнотою та оперативністю.

Однозначно допустимими є такі документи як заяви, повідомлення, що стали приводом для прийняття рішення про порушення кримінальної справи.

Досить актуальним є питання про визнання доказами різноманітних оперативно-службових документів, які складаються при перевірці заяв і повідомлень про вчинення злочину. Щодо доказового значення рапортів та інших оперативно-службових документів, складених під час перевірки заяв і повідомлень про вчинення злочинів, тобто в стадії порушення криміналь-ної справи, потрібно зазначити, що рапорт розглядається як усна чи письмова доповідь військовослужбовця начальнику у встановленій формі. У рапорті викладають питання, пов'язані з виконанням службових обов'язків, несенням служби тощо. Тому у рапорті, що складається оперативним співробітни-ком за результатами виявлення ознак злочину, повідомляється інформація про те, що саме безпосередньо сприймав його автор. У такому разі автор рапорту є очевидцем певної події. Його рапорт є приводом для порушення кримінальної справи.

На досудовому слідстві він обов'язково повинен бути допитаний як свідок і обставина встановлюється саме показаннями свідка. Тоді не буде жодних сумнівів у допустимості такого доказу.

Зміст рапорта далеко не завжди є таким, як зазначено вище. Іноді рапорт є підсумковим документом, який містить зведену інформацію, що лише пере-казує вже наявну, отриману оперативно-розшуковим шляхом інформацію. Такі рапорти навряд чи слід брати до уваги в кримінальному судочинстві, позаяк вони не містять безпосередньої інформації щодо події злочину, а лише узагальнюють інформацію оперативно-службового характеру. Відповідно, такий рапорт є оперативно-службовим документом, який не має процесуального значен-ня