За останні десятиліття було висловлено дуже багато думок щодо суті доказу в кримінальному процесі, котрі базувались як на законодавстві, так і на даних філософських або прикладних наук.

Традиційно в літературі доказ трактується або як факт об'єктивної реальності, або окремо як факт об'єктивної реальності та джерело відомостей про факт, або ж як єдність фактичних даних і процесуального джерела таких даних [21, с.197].

Видається, що такі думки доцільно розглянути в історичному аспекті. У країнах Європи історично сформувалося два типи кримінального судочин-ства: так званий, "англосаксонський" (поширений у Великобританії, а надалі Ї у США та колишніх британських колоніях) і континентальний (поширений, насамперед, у Франції, Німеччині та практично в усіх інших європейських країнах, і Російській імперії, до складу якої тривалий час належала й Україна).

Видатний німецький юрист XIX ст. К. Міттермайер вважав, що основна відмінність цих типів визначається провадженням досудового слідства та вільним допуском народу до здійснення судочинства в різних стадіях кримінального процесу [64, с.140].

В Англії досудове слідство не є обов'язковою стадією кримінального процесу, суд присяжних подекуди вирішує питання і про порушення кримінального переслідування, докази надаються лише судові, суд же їх оцінює (суддя чи присяжні).

Тож у науці кримінального процесу англосаксонського типу визначення суті доказу не є основним предметом дослідження. Праці науковців і юристів-практиків у галузі кримінального процесу такого типу присвячені, переважно, питанням належності та допустимості доказів, а також визначенню порядку їх дослідження судом і різноманітним виняткам із загального правила про допустимість. Учені, що вивчали питання доказового права, базуючись на англосаксонському типі кримінального процесу, обмежувались украй загальним визначенням доказу.

Зокрема, саме так розумів судовий доказ англійський філософ і юрист ХVIII-ХІХ століть І. Бентам [6, с.125]. Аналогічні визначення давали англійські й американські юристи, починаючи з XIX століття й донині. При цьому вони розуміли докази як засоби доказування або ж як певні факти (обставини, події), що підтверджуються чи встановлюються за допомогою доказування [64, с.2-3].

Російські дореволюційні вчені, котрі поділяли думку про розуміння доказу як факту, в своїх працях зазначали, зокрема, що доказами є сукупність підстав для впевненості в дійсності чи недійсності обставини, що підлягає встанов-ленню судом [97, с.309-310]. З окресленого вбачається, що в такому контексті доказ трактується, передусім, як певний аргумент або ж як "засіб доказування".

Визначення доказу, характерне для юристів англосаксонської системи права, було безпосередньо імплементоване в апарат кримінально-процесуальної науки деякими російськими дореволюційними, а надалі й радянськими вченими. Приміром, російський дореволюційний учений Л. Є. Владимиров, даючи визначення доказові як факту, прямо зазначав, що воно засновується на ви-значенні І.Бентама [13, с.111].

Відтак радянські вчені-процесуалісти концептуально не відійшли від уже відомих наукових підходів до розуміння поняття доказу. Так, А. Я. Вишинський, котрий формально також дотримувався схожої позиції, у своїх працях і теорії доказового права зазначав, що доказами можуть бути факти, речі, явища, люди, їхні дії [13, с.152].

Навіть після прийняття в 1958 р. Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, у яких докази були визначені як фактичні дані, деякі вчені продовжували стверджувати, що під доказами потрібно розуміти факти, а не дані.

Дещо інакше розуміли суть доказу в кримінальному процесі вчені-процесуалісти країн, у яких панував континентальний тип процесу. У континентальному процесі стадія досудового слідства є безумовно обов'язковою, її провадить відповідний державний орган або посадова особа, при цьому як компетенція слідчих, так і порядок провадження слідчих дій чітко регламентовані законом, а матеріали, здобуті під час таких дій, безпо-середньо використовуються в судовому слідстві [64, с.3].

В англосаксонському ж типі процесу під доказуванням розуміють діяльність сторін у залі судового засідання, а під доказами - певні обставини (їх можна назвати й фактами), відомості про які надаються сторонами як логічні аргументи та контраргументи. Судове засідання має всі ознаки логічної суперечки. Тож не дуже важливо, як саме потрібно розуміти сутність доказу, Ї він фактично наявний у залі суду та надається як аргумент.

Інша річ Ї визначення доказу в кримінальному процесі континентального типу: докази збираються органом слідства, оцінюються та перевіряються ще на досудових стадіях. Слідчий і особа, що проводить дізнання, з метою встановлення істини повинні перевіряти й оцінювати докази, а після цього приймати відповідне процесуальне рішення - про пред'явлення обвинувачення чи про закриття справи. У такому разі визначення, що саме є доказом, має важливе як наукове, так і практичне значення.

Трактування доказу як фактичних даних у континентальному типі кримінального процесу, як вбачається, є історично правильним, логічним і вдалим.

Отже, в основу визначення поняття доказу покладено термін "фактичні дані". Різноманітність висловлених у літературі думок щодо сутності доказів у кримінальному процесі зумовлена неоднозначністю розуміння названого терміна. Найпростішим є його тлумачення як відомостей про факти. У такому разі змістом поняття є інформація.

Проте у філософській літературі немає одностайності щодо розуміння і терміна "інформація". Історично сформувалося сприйняття інформації як сукупності відомостей: саме так її розуміли в найрізноманітніших сферах людської діяльності, починаючи від журналістики та закінчуючи військовою справою. З розвитком теорії інформації, інформація стала розглядатися на побутовому рівні (як сукупність відомостей) і на науковому Ї виходячи з теорії відображення (як взаємовідносна різноманітність). Трактування інформації як відомостей про факти