Крім підозрюваного, обвинуваченого та захисника, законом визначено право надання доказів потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їхніми представниками. При цому не має значної різниці в порядку реалізації права потерпілого подавати доказ.

Водночас існують певні особливості щодо реалізації цього права в процесі доказування у кримінальній справі для цивільного позивача та його представника. Згідно з вимогами ч. 2 ст. 50 КПК України, цивільний позивач або його представник мають право подавати докази.

У цивільній процесуальній літературі цілком справедливо зазначається, що таке право слід одночасно розглядати як обов’язок цивільного позивача, з огляду на "тягар доказування" в цивільному судочинстві (а саме на положення про те, що кожна сторона повинна довести доказами свою вимогу) [18, с.11]. Тож цивільний позивач має подати відповідні докази щодо заявленого ним цивільного позову. Та слід зважати й на те, що, згідно з вимогами ст. 64 КПК України, підлягають доказуванню також характер і розмір шкоди, завданої злочином. Отож встановити такі обставини – обов’язок слідчого, а довести свої позовні вимоги – обов’язок цивільного позивача.

Чинне законодавство (ч. 2 ст. 66 КПК України) також визначає, що докази можуть бути подані й будь-якими громадянами, підприємствами, установами й організаціями [50]. Відповідні документи можуть бути подані й оперативно-розшуковими підрозділами, це, зокрема, стосується і документів, отриманих унаслідок проведення оперативно-розшукових, а також відповідних оперативно-технічних заходів.

Законодавчо не обмежено коло суб’єктів подання доказів у кримінальному судочинстві тільки учасниками кримінального процесу. Недоцільно обмежувати це коло, позаяк таке положення має позитивний ефект щодо всебічного, повного й об’єктивного дослідження всіх обставин справи.

Висловлено думку про розширення кола способів за рахунок певних дій. До них, зокрема, запропоновано віднести вимогу слідчого про проведення ревізії [40, с.76-78]. Така позиція висловлювалася неодноразово та певною мірою випливає з трактування вченими ревізії в кримінальній справі як способу збирання доказів. І хоча вона зазнала певної критики з боку російських учених-процесуалістів через те, що способом збирання доказів у такому разі є не ревізія, а вимога слідчого про її проведення, в КПК Російської Федерації було внесено відповідні зміни, згідно з якими акти ревізій і документальних перевірок розглядались як джерела доказів, а вимоги про проведення ревізій (документальних перевірок) Ї як способи збирання доказів. Зазначені зміни відразу було розкритиковано в науковій літературі, до того ж, одночасно в двох аспектах. По-перше, вимоги про проведення ревізії на етапі досудового слідства є зайвими, адже після порушення кримінальної справи для з'ясування питань, які потребують спеціальних знань, необхідно призна-чати експертизу, а не ревізії чи якісь перевірки. По-друге, законодавчу новелу критикували через дублювання наведених джерел доказів, оскільки акти (висновки) ревізій або документальних перевірок у будь-якому разі є до-кументами, а отже, співвідносяться з таким джерелом доказів як "інші документи" [94, с.17].

Такі заперечення мають сенс, оскільки, по-перше, дійсно акт ревізії Ї це різновид документа-доказу, а по-друге, вимога про її проведення нічим не відрізняється від витребування документів слідчим за загальним правилом. При витребуванні, приміром, характеристики особи обвинуваченого з підприємства, установи чи організації, де він працював, мається на увазі, що її буде виготовлено на під-ставі певних дій зі збирання автором документа певної інформації. Вимога про проведення ревізії, фактично, є різновидом витребування документа Ї акта ревізії.

Крім цього, слід підтримати й пропозиції про доцільність після порушення кримінальної справи проводити експертизу для з'ясування питань, які потребують спеціальних знань у галузі фінансів, бухгалтерського обліку чи економіки, а не призначати ревізію з метою можливого виявлення якихось ще невідомих і конкретно не окреслених порушень. Інша річ Ї проведення таких заходів при оперативній розробці або ж при перевірці до порушення кримінальної справи.

У вітчизняній літературі, крім пропозицій про розширення кола способів збирання доказів за рахунок вимоги слідчого про проведення ревізії, запропоновано розглядати власне ревізію як дію зі збирання доказів, а ревізора Ї як суб'єкта процесу доказування [14, с.37]. Така думка видається неприйнятною, зважаючи як на висловлені вище аргументи з цього приводу, так і на те, що, згідно з чинним законодавством, ревізор є суб'єктом кримінального судочинства, а отже, не може бути й суб'єктом доказування, якщо ж він провадить дії зі збирання доказів, то він вважається таким суб'єктом.

Надалі вбачається за доцільне проаналізувати певні особливості збирання указів, зокрема документів на різних стадіях кримінального процесу. У науковій літературі існують різні думки щодо кількості стадій кримінального процесу та їхньої сутності.

Зокрема з цього приводу існують два основні погляди. Прихильники одного з них вважають, що дії, які передують порушенню кримінальної справи, мають процесуальний характер і доказування в цій стадії не проводиться. Інші вважають, що процесуальна форма є обов'язковою в стадії порушення кримінальної справи навіть при відмові в порушенні справи. Унаслідок цього доказування проводиться вже в стадії порушення кримінальної справи [42, с.12].

Якщо ж доказування (зважаючи на певні особливості) проводиться вже в стадії порушення кримінальної справи, то з цього випливає висновок про доказове значення зібраних на цьому етапі фактичних даних. Та викладене породжує певну суперечність. У стадії порушення кримінальної справи (тобто при перевірці заяв і повідомлень про вчинення злочину до винесення