У літературі з цього приводу зазначалося, що в такому разі процес доказування в стадії порушення кримінальної справи має особливості як у формах отримання інформації (процесуальними, а не слідчими діями), так й у джерелах доказів (пропонується обмежитися лише документами) [42, с.16]. У такому разі, беручи до уваги критерії розмежування слідчих та процесуальних дій (а саме: спрямованість на збирання доказів), не досить чітко визначається різниця між ними в конкретній справі.

На сучасному етапі чинне законодавство при перевірці заяв і повідом-лень про вчинення злочинів надає можливість відбирати пояснення та ви-требувати документи, про що зазначено в ст. 97 КПК України. Мова йде, фактично, про пояснення осіб, які є документами в широкому значенні цього слова, та власне документи різного характеру, що витребовуються на під-приємствах, в установах і організаціях. Речові докази можуть бути отримані лише під час огляду місця події, а показання взагалі не можуть бути отримані в цій стадії. Питання про призначення експертизи залишається дискусійним, але чинне законодавство України цього не передбачає. Підсумовуючи викладене, слід визнати, що, фактично, розглядається доказове значення пояснень осіб та власне документів.

Якщо проаналізувати практику органів досудового слідства та судів, необхідно зазначити значну кількість документів, які витребовуються під час проведення перевірки за заявами та повідомленнями про злочини. Практично в кожній кримінальній справі, в якій рішення про її порушення приймалося за результатами перевірки, витребовувались якісь документи. На підставі цих документів приймалися рішення про порушення кримінальної справи або про відмову в порушенні справи. При проведенні досудового слідства вони оцінювались і на підставі цього та доказів, здобутих надалі, слідчі приймали відповідні процесуальні рішення. Та ставлення до доказового значення документів, отриманих у стадії порушення кримінальної справи, в судовій практиці не є однозначним.

Після порушення кримінальної справи під час проведення досудового слідства слідчий не обмежений у виборі засобів отримання документів, які можуть бути доказами в кримінальній справі. Вони залучаються до кримінального судочинства як унаслідок проведення слідчих дій, передбачених законом, так і в результаті витребування на підставі вимог ст. 66 КПК України. Щодо критерію розмежування документів та інших джерел доказів зазначають, що інші докази (насамперед, речові) вилучаються в результаті проведення слідчих дій, а документи Ї ні. Проте немає жодних перешкод до отримання документів через проведення слідчих дій. Найпростіше Ї отримати документи на підставі запиту в порядку, передбаченому ст. 66 КПК України, але при цьому можуть виникнути ситуації, коли це неможливо. Мова йде про ненадання якоюсь організацією чи посадовою особою з різних причин документів на запит слідчого. У такому разі проводиться їх вилучення за допомогою слідчих дій.

Різниці за процесуальними наслідками між документами, що отримані в результаті слідчих дій, та документами, отриманими на письмовий запит слідчого, немає.

На практиці можуть виникати певні особливості щодо отримання документів, які містять інформацію, з певними обмеженнями на її розповсюдження. Ідеться про державну, службову, комерційну й інші види таємниць. Найбільш чітко законодавчо врегульовано порядок поводження з документами, що містять державну таємницю. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про державну таємницю" від 21 січня 1994 р., державна таємниця Ї вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки й техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопо-рядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України і які визнані в порядку, встановленому названим Законом, державною таємницею та підлягають охороні державою [30]. Певні законодавчі обмеження встановлено щодо відомостей, які становлять державну таємницю. У разі розслідування кримінальної справи, пов'язаної з використанням у досудовому слідстві відомостей, що становлять державну таємницю, слідчому необхідно дотримуватися вимог чинного законодав-ства та відомчих нормативних актів, які встановлюють відповідний режим охорони таємниці.

Згідно з вимогами ст. 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банки в Україні гарантують таємницю щодо операцій, рахунків і вкладів своїх клієнтів та кореспондентів. При цьому довідка щодо рахунків видається на письмову вимогу, як зазначено в тексті названого Закону "органам служби безпеки... у справах, що знаходяться в їх про-вадженні". У новому Законі України "Про банки і банківську діяльність" від 20 вересня 2000 р. питання визначення поняття, умов надання та поводжен-ня з банківською таємницею регламентовано більш детально. Зокрема, згідно зі статтями 60, 62 вказаного Закону, інформація, що містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову вимогу органам прокуратури України, СБУ, МВС України щодо операцій за рахунками конкретної юри-дичної особи чи фізичної особи Ї суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу. При цьому закон визначає форму вимог право-охоронних органів. Згідно зі ст. 62 зазначеного Закону, вона повинна бути надана "за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленим гербовою печаткою" [31].

Відповідно є певна суперечність з відповідними нормами кримінально-процесуального законодавства, а саме зі ст. 66 КПК України. Згідно з вимогами вказаної статті, слідчий у розслідуваній ним кримінальній справі має право вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів та документів, які можуть встановити необхідні у справі фактичні дані.

Визначення Закону України "Про банки і банківську діяльність" (2000 р.) органу СБУ як органу, що компетентний витребовувати таку інформацію, призводить до того, що будь-які відомості під час провадження досудового слідства видаються далеко не завжди, банківські працівники