Після закінчення досудового слідства, згідно з вимогами ст. 218 КПК України, про це оголошується обвинуваченому, про що складається протокол. Обвину-вачений і його захисник мають право знайомитися з матеріалами криміналь-ної справи. Згідно з вимогами ст. 219 КПК України, захисник обвинуваченого має також право "подавати докази" (зокрема документи). У такому разі заявлене ним відповідне клопотання повинно бути вирішено по суті. Надані захисником докази, в разі визнання їх такими, повинні бути долучені до справи та пред'явлені обвинува-ченому й іншим учасникам процесу в порядку, передбаченому ст. 222 КПК України. Хоча в ст. 222 КПК України говориться про таке пред'явлення лише після проведення слідчих дій, потрібно вказати, що вимоги статті повинні бути поширені на всі випадки надання доказів, оскільки в ст. 218 КПК України прямо зазначено, що слідчий оголошує обвинуваченому про закінчення слідства, визнавши зібрані докази достатніми для складання обвинувального висновку. Надані захисником докази повинні при цьому бути слідчим оцінені сукупно з іншими зібраними в справі доказами, що відображується в обвинувальному ви-сновку.

Питання про процесуальний порядок залучення документів, які надійшли в розпорядження слідчого при їх витребуванні та наданні учасниками про-цесу, залишається в літературі дискусійним. Більшість авторів схиляється до думки, що коли документ надійшов до слідчого підрозділу у встановленому порядку з дотриманням чинних вимог діловодства, то якихось протоколів з цього приводу складати не потрібно. Дійсно, чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає складання протоколу при проведенні слідчих дій, тому, зважаючи на фактичну їх відсутність, власне складання протоколу є недоцільним.

Іншим є питання про винесення постанови про долучення до матеріалів кримінальної справи документа-доказу. Чинне законодавство, зокрема ст. 130 КПК України, передбачає, що постанова складається про рішення слідчого у випадках, встановлених законом, а також коли це визнає за необхідне слідчий. Отже, заперечень з цього приводу законодавство не містить. Залишається лише питання, яке саме рішення приймає в такому разі слідчий і чи потребує воно процесуального відображення шляхом винесення постанови.

У сучасній науковій літературі під постановами слідчого розуміють його рішення. Фактично, постановою є форма прояву такого рішення.

Оскільки процесуальне рішення, у свою чергу, є власне актом, який містить відповідь на запитання права, то прийняття рішення про залучення до мате-ріалів справи також цілком допустиме. У такому разі мова йде про визначення обсягу кола доказів, якими встановлюються фактичні обставини справи.

Необхідно визнати за доцільне, що про залучення документів-доказів, які у встановленому порядку з'явились у розпорядженні слідчого, потрібно виносити відповідну постанову.

Постанова щодо документів має виноситись і в разі прийняття рішення щодо документів, які надаються іншими учасниками процесу. При цьому, крім визначення кола доказів, слідчий одночасно приймає й рішення щодо вирішення по суті заявленого клопотання.

3.2. Поняття та особливості перевірки й оцінки документів-доказів

Питання про перевірку доказів у кримінальному процесі є досить спірним і таким, що неоднозначно сприймається в літературі та практичній діяль-ності слідчих. Зокрема, деякі вчені вважають, що власне термін "перевірка" за своєю суттю є синонімом до терміна "доказування", тому не може бути відокремлений у структурі процесу доказування [55, с.19]. Інші ж перевірку розуміють як необхідний елемент процесу доказування [72, с.80]. Залежно від значення процесу доказування пропонується визначати перевірку тотожною дослідженню до-казів або надавати їй окремого значення. У такому разі під перевіркою доказів пропонується розуміти сукупність дій, що повинні бути проведені, зважаючи: на наявність у справі доказів, яіа потребують перевірки; виникнення в матеріалах справи певних прогалин, сумнівів і суперечностей; їх усунення на підставі вже зібраних у справі доказів [62, с.42].

Запропоноване визначення має певні вади, передусім, через визначені його автором підстави для проведення такої перевірки. Оскільки однією з підстав для перевірки вважається наявність у справі доказів, які потребують такої перевірки, виникають питання: чи це стосується лише окремих доказів; як саме слід визначати, потребує доказ перевірки чи ні?

Чинне законодавство, зокрема ст. 67 КПК України, визначає, що жодні докази для суду, прокурора, слідчого й особи, що провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили [50]. Отже, не повинно бути в кримінальному судочинстві доказів, які такої перевірки не потребують, окрім обставин, що встановлюються внаслідок презумпцій і преюдицій. Отож перевірка до-казів є невід'ємною властивістю процесу доказування, як й оцінка доказів.

Форми, в яких здійснюється перевірка, визначаються залежно від виду доказу та ступеня усунення невизначеності обставин, що встановлюються в справі. Висловлену А. Г. Масловим думку, що перевірка означає збирання додаткових доказів з метою усунення прогалин, суперечностей, сумнівів, варто підтримати далеко не повною мірою, позаяк перевірка можлива не лише в таких формах. Перевірка доказів, звичайно, дещо суб'єктивна й зумовлюється внутрішнім переконанням певної особи. Форми проведення такої перевірки далеко не завжди зводяться до збирання додаткових доказів.

Звісно, якщо мова йде про перевірку показань обвинуваченого, насам-перед, у випадках його зізнання, то в такому разі зусилля слідчого повинні бути спрямовані на встановлення осіб, які можуть бути допитані з цього приводу як свідки, відшукання речових доказів, проведення необхідних екс-пертиз та ін. Коли перевіряються інші докази, то перевірка має комплексний характер і складається не тільки зі слідчих дій, метою проведення яких є отриман-ня додаткових доказів. У літературі зазначалося, що, наприклад, при вивченні вилучених під час розслідування кримінальних справ бухгалтерських до-кументів слідчому необхідно досліджувати ці документи, не