Йдеться про певну аналітичну роботу, проте вона не зводиться до оцінки доказу, позаяк може передбачати певні активні дії, до прикладу, ознайомлення з вимогами чинного законодавства, зокрема з відомчими нормативними актами, інструктивними положеннями, а також конкретними документами як нормативного, так і довідкового характеру, що діють на тому чи тому підприємстві, в установі й організації.

Зокрема, при перевірці акта документальної ревізії, що наявний у матеріалах кримінальної справи, та його визнанні документом-доказом, проводиться перевірка шляхом допитів, оглядів й експертиз, інших слідчих дій. Водночас перевірка акта ревізії слідчим може бути проведена й зіставленням даних, викладених в описовій частині до-кумента, з тими, що визначені як висновки в акті ревізії, а також через ознайом-лення слідчого з відповідними нормативними актами, які використовувалися ревізором під час проведення ревізії.

Перевірка доказів, а особливо документів, має важливе практичне значення під час розслідування кримінальних справ.

На важливість перевірки доказів у кримінальному судочинстві неодноразово було звернено увагу й у постановах Пленуму ВСУ. Так, зокрема необ-хідність ретельної перевірки доказів на стадіях досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ підкреслено у 2, 11 постанови Пленуму ВСУ від 7 липня 1995 р. № 11 "Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину та судових витрат" (зі змінами, внесеними постановою від 3 грудня 1997 р. № 12).

Перевірка власне документів-доказів має певні особливості. Передовсім, ідеть-ся про перевірку як змісту, так і форми Ї дотримання всіх необхідних реквізитів.

Оцінка доказів у кримінальному судочинстві базується на вимогах чин-ного законодавства. Проте, ст. 67 КПК України лише визначає, що суд, прокурор, слідчий і особа, що провадить дізнання, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й об'єктивному роз-гляді всіх обставин справи в сукупності, керуючись законом [50]. Отже, суть оцінки законодавчо не визначено. Водночас, наприклад, ст. 88 КПК Російської Федера-ції (2001 р.) передбачає, що кожен доказ підлягає оцінці з погляду належності, допустимості, достовірності, а всі зібрані докази сукупно – достатності для вирішення кримінальної справи [92]. Аналізуючи запропоноване визначення, варто зазначити, що законодавець у Російській Федерації дав певну дефініцію того, що саме слід розуміти як оцінку доказів, на відміну, приміром, від КПК Киргизької республіки та деяких інших.

У науковій літературі питання оцінки доказів визначене неоднозначно. Зокрема, деякі науковці вважають, що оцінка є розумовою, логічною діяльністю [68, с.125], тільки розумовою діяльністю, процесом формування суджень і умовиводів про факти, що встановлюються в справі [55, с.66].

Підсумовуючи висловлені з цього приводу позиції, можна дійти висновку, що у визначенні суті оцінки слід брати до уваги розумовий аспект такої діяль-ності. Як відомо, логіка вивчає мислення як засіб пізнання, її предметом є закони та форми, прийоми й операції мислення, за допомогою яких людина пізнає довколишній світ. Отож діяльність з оцінки доказів є внутрішньо розумовою, позаяк відбувається через мислення, водночас вона є і логічною, оскільки використовує закони, форми й операції, характерні для логіки. Визначення суті оцінки повинно засновуватися також і на трактуванні оцінки у філософських науках. Оцінку розуміють, насамперед, орієнтуючись на розгляд "цінності" як філософської категорії. На відміну від описових суджень, оцінні судження Ї це судження, які говорять, що саме людина вважає цінним, оцінка в такому разі не відокремлюється від її суб'єкта.

У кримінальному процесі оцінку розуміють у загальному значенні, а саме як думку, міркування про якість, характер, значення кого-небудь, чого-небудь [71, с.173]. Зважаючи на трактування оцінки у філософських науках, варто визнати, що оцінка в будь-якому разі є міркуванням певної конкретної особи.

Оцінка доказів у кримінальному судочинстві характеризується судженням особи з приводу допустимості, належності та достовірності конкретного доказу в кримінальній справі. Оскільки судження з цього приводу за своїм змістом є формально-логічним, то воно відбувається за схемою "так" або "ні". Тому доказ повинен бути допустимим чи недопустимим або належним чи неналежним. "Менш допустимим", "майже допустимим" або "умовно допустимим" у кримінальному судочинстві доказ бути не може.

Позаяк оцінка доказів проходить через увесь процес доказування, всю систему процесуальних дій у справі, то судження з приводу допустимо-сті та належності доказу відбувається в процесі збирання одночасно як аналітич-но, так і шляхом перевірки доказу. У науковій літературі висловлено думку, що оцінка доказів є окремим, завершальним етапом в доказуванні та що така оцінка робиться, фактично, тільки судом при постановленні вироку [23, с.32]. З цією позицією важко погодитись, оскільки в такому разі слідчий, фактично, є виведеним за межі процесу оцінювання доказів, а процесуальні рішення, котрі він приймає, не грунтуються на оцінці доказів. Яким же чином і на підставі чого він приймає процесуальні рішення при цьому, не зрозуміло.

Зайве стверджувати ще раз, що оцінці підлягають усі докази в кримінальній справі, що немає доказів, які вважаються достовірними, зважаючи на їхню форму. Тому висловлене останнім часом припущення про існування "презумп-ції достовірності документів, долучених слідчим до справи", категорично не може бути сприйняте [5, с.111].

Критерії допустимості доказу визначені законодавчо. Та при цьому дискусійним є питання щодо його недопустимості, зважаючи на незаконність або ж "непроцесуальність".

Останніми роками в літературі неодноразово зазначалося, що порушення кримінально-процесуальних норм при доказуванні потрібно сприймати диференційовано, зокрема, зважаючи, що істотними порушеннями можуть розцінюватися ситуації, які суперечать змістовному аспекту доказування [16, с.119].

Слід цілком погодитися з позицією Ю. М. Грошевого, що як недопустимі можуть бути оцінені докази, здобуті