Оцінка допустимості документів має певні особливості. Зокрема, як недо-пустимий оцінюється документ, щодо якого немає даних про те, як саме (яким чином) і у зв'язку з чим він виник і яким чином потрапив до матеріалів кримінальної справи. Належність доказів - це фактично висновок про існування наявності зв'язку між доказом і певними обставинами, що утворюють предмет доказування. Перелік обставин, які утворюють предмет доказування в кримінальній справі, зазначено в ст. 64 КПК України. Такий висновок робиться при викладенні процесуального рішення.

Питання про визначення достовірності доказів є більш складним. Достовірність доказу означає, передусім, його правильність по суті [82, с.10]. Проте таке трактування достовірності підтримують далеко не всі вчені, оскільки незрозумілим є поняття правильності доказу по суті.

Деякі вчені пропонують розуміти достовірність як такий рівень знання про обставини справи, що характеризується однозначністю, тобто дає можливість дійти єдиного правильного висновку, але при цьому достовірність не рівнозначна поняттю істинності, позаяк достовірність — це не просто істина, а істина, в якій можна впевнитися [82, с.10]. Тому поняття достовірності доказу однозначно пов'язане з питанням досягнення істини в кримінальному судочинстві, а отже, і з проблематичністю знання, що є досить складним і неоднозначним у науці. Зокрема, досить тривалий час принципом кримінального процесу вважався принцип матеріальної (абсолютної) істини. При цьому абсолютна істина повинна бути досягнута в будь-якій справі.

Визначення принципу матеріальної (абсолютної) істини мало важливе значення в умовах минулого століття реформування кримінального судочинства в колишньому СРСР в 50-х рр., оскільки до цього стверджувалося дещо інше значення мети й завдань судочинства. До прикладу, пропонувалося розуміти можливість постановлення вироку в кримінальній справі, досягаючи певного (досить значного) рівня достовірності чи повністю грунтуючись на внутрішньому переконанні судді, що засновувалося на переконаннях політичного характеру.

Якщо звернутися до праць, у яких питання достовірності розглядаються з позицій філософських наук, то в них, зазвичай, достовірність розглядається разом з імовірністю знання як протилежності. Ймовірність зумовлена чи специфікою реальності, що досліджується, чи обмеженими пізнавальними здібностями суб'єкта, який досліджує [48, с.36].

Коли предметом дослідження в кримінальному процесі є злочин як певна подія об'єктивної реальності, то говорити в такому разі про специфіку реальності, що унеможливлює пізнання, яке повністю відображає дійсний стан, помилково.

Отож ймовірність знання в кримінальному судочинстві зумовлена, пере-важно, певною обмеженістю пізнавальних здібностей суб'єкта. Марксист-сько-ленінська філософія обстоювала абсолютну потенційну можливість пізнання світу. Тому у науці кримінального процесу доказування при його ототожненні з пізнанням розуміли як процес пізнання істини (а саме абсолютної істини) в конкретній кримінальній справі.

Проте ще в науці радянського кримінального процесу зародилися певні сумніви щодо пізнання абсолютної істини в кримінальній справі та уявлення про достовірність знання.

Учені-процесуалісти пропонували розрізняти абсолютну й об'єктивну істину в кримінальному судочинстві, останню при цьому слід розуміти як зміст людських знань, який відображає об'єктивну дійсність і не залежить від суб'єкта [88, с.45].

Існує думка щодо досить своєрідного трактування рівня відповідності знання про дійсність власне дійсності. Зокрема, Г. М. Резнік висловив припущення, що положення формальної логіки про категоричність судження не поширюються на формування внутрішнього переконання при прийнятті процесуального рішення в справі, позаяк досягнення в кримінальному про-цесі змістовно-достовірного знання можливе на підставі практичної немож-ливості випадкового поєднання фактів [82, с.79].

Окрім суджень про належність, допустимість і достовірність доказів, пропонувалося при їх оцінці зважати також на силу доказів, їхні достатність та конкретність.

Силу доказів пропонується розглядати як їхню кількісну характеристику. Тому сила доказу в такому сенсі показує його значення з приводу доведеності якоїсь обставини, що встановлюється в справі [82, с.15]. З такою позицією важко погодитись, оскільки відразу постає питання про критерії встановлення сили певного злочину, тобто тих важелів, які зумовлюють надання пере-ваги саме йому над іншими. Критерії належності доказів чітко визначені в законі, як і критерії допустимості. Достовірність має суб'єктивний характер і встановлюється за внутрішнім переконанням особи, але законодавець ви-магає, щоб висновок у кримінальній справі був обгрунтований. Тож суб'єктив-ність у формулювання судження обмежена певними, хоча й дуже загальними, правилами.

Останнім часом у літературі висловлено й дещо інший погляд на силу доказів у кримінальному процесі, мова йде про так звану "юридичну силу доказів". Зокрема, п. 1 ст. 75 КПК Російської Федерації передбачає, що недопустимий доказ позбавлений юридичної сили [92]. Деякі вчені-процесуа-лісти не вбачають з цього визначення законодавця підстав до дефініції поняття юридичної сили доказу.

Питання достатності доказів теж є досить дискусійним. Критерії достатності доказів навряд чи можна встановити законодавчо, позаяк у такому разі вони зведуться до арифметичного підрахування, що не відповідає ви-могам сьогодення. Водночас власне характеристика "достатності" для до-казу має право на існування як критерій для внутрішнього переконання суб'єкта при оцінці доказу. Мова може також йти і про своєрідну "негативну достатність" доказів, зокрема заборону використовувати як доказ визнання обвинуваченим своєї вини за відсутності інших доказів, що об'єктивно під-тверджують цю обставину.

Крім цього, деякі автори пропонують також зважати й на конкретність доказу, під котрою розуміють абсолютно точну визначеність обставин, які підлягають встановленню в справі [11, с.45].

У такому разі постає питання про критерії відмежування такої власти-вості доказу як конкретність від іншої його властивості Ї належності. Належ-ний доказ у справі завжди має й ознаку конкретності. Як саме можливо встановити зв'язок між обставиною, що підлягає встановленню в справі, й абстрактним судженнямЇ у