На підставі проведеного дослідження особливостей використання в кримінальному процесі інформації з обмеженим доступом можливо також стверджувати, що ненадання документів, які містять комерційну чи службову таємницю, в розпорядження слідчого не відповідає завданням кримінального судочин-ства. Запит слідчого про витребування документів повинен бути оформлений письмово, що не означає неможливості його подання іншими особами в розпо-рядження слідчого. Та в такому разі отримання документів повинно бути оформ-лено складанням відповідного процесуального документа.

Проведення ревізії, призначеної в порядку, передбаченому ст. 66 КПК України, не є способом збирання доказів, оскільки вона проводиться та здійснюється не суб'єктами доказування й поза межами кримінально-процесуальних відносин. Акт ревізії та додані до нього документи можуть бути визнані документами-доказами в кримінальних справах, якщо вони відповідають кри-теріям належності та допустимості.

Постанова про визнання документа доказом у кримінальній справі має важливе значення, позаяк вона є зовнішньою формою прийняття рішення про визначення обсягу кола доказів, якими встановлюються фактичні об-ставини справи. Рішенню слідчого щодо визначення обсягу кола доказів обо-в'язково має бути надано форму постанови. Отже, якщо документ не ви-знається доказом, у матеріалах кримінальної справи обов'язково повинна міститися постанова про визначення долі документа Ї повернення власнику (особі, яка його надала) чи знищення (якщо власник документа відсутній і ніхто не заявив про своє право на нього).

Подання документів-доказів учасниками процесу й іншими громадянами, установами та організаціями має оформлюватися процесуально. Чинне законодавство визнає процесуальним і подання документів за результатами оперативно-розшукової діяльності. Щодо перевірки доказів, то, як і оцінка, вона повинна бути невід'ємною частиною всього процесу доказування.

З приводу оцінки доказів автор поділяє позицію, згідно з якою її розуміють як судження відповідного суб'єкта з приводу допустимості, належності та достовірності конкретного доказу в кримінальній справі. Особливості оцінки документів-доказів зумовлюються їхніми властивостями саме як до-кументів, зокрема щодо дотримання порядку їх складання, компетентності автора й наявності обов'язкових реквізитів.

ВИСНОВКИ

На підставі дослідження поняття документів як джерела доказів, особливостей визначення їх належності та допустимості, а також порядку їх збирання та використання у процесі доказування можна дійти наступних висновків. Питання щодо визначення поняття документів у кримінальному процесі має досить дискусійний характер, оскільки в одних випадках документи розглядаються як джерела доказів, а в інших Ї є речовими доказами. Законодавець, в свою чергу, наголошує на існуванні такого окремого джерела доказів як "документи", проте утримується від визначення їх природи і властивостей. Документом-доказом у кримінальному процесі є офіційний письмовий акт, який виходить від відповідної юридичної особи чи компетентної службової особи, що не є учасником кримінально-процесуальної діяльності, або будь-який письмовий акт приватної особи, котрий містить відомості, що мають значення для правильного вирішення справи.

Визначено основні ознаки документів-доказів, до яких належать: письмовість, офіційність, компе-тентність автора, а також належність викладених у них відомостей. Особлива увага приділена дослідженню електронних, фото-, кіно- та аудіодокументів. Виходячи з такої обов'язкової ознаки документа-доказу як письмовість, слід зазначити, що фото-, кіно-, відеозображення й аудіозаписи, що не є додат-ками до протоколів за результатами оперативно-розшукових заходів, можуть розглядатись як документи-докази в кримінальному процесі за наявності при них відповідних письмових пояснень щодо їх походження, змісту й відношення до предмета дослідження в справі. У роботі аргументовано доводиться неможливість існування фото-, кіно- чи аудіодокумента, що повністю позбавлений письмових пояснень. Така аргументація стосується положення, що в такому разі зміст фото-, кіно- чи аудіодокумента не стане зрозумілим для інших, оскільки жодним чином не можна пояснити ані точного змісту відомостей, ані місця, умов і обставин проведення заходів з фіксації інформації.

В роботі аргументується вимога щодо компетентності автора і висловлюється думка, що вона має бути передбачена в законах, відомчих підзаконних актах або в статутних документах відповідної установи, посадових обов?язках працівників або положеннях про структурні підрозділи. Необхідно законодавчо закріпити вимогу про те, щоб в документі чітко зазначалося, хто саме його підписав, щоб виключити випадки підписання "за" певну особу без зазначення прізвища та посади того, хто реально здійснив підпис. Крім того, в даному дослідженні критикуються думки вчених про те, що документ-доказ завжди виготовляється "за межами кримінального судочинства", проте наголошується на тому, що документ може виходити від особи, яка не є суб?єктом доказування.

Наведено також додаткові аргументи щодо розмежування документів-доказів та документів, які є речовими доказами. Речовим доказом може бути документ, на якому є сліди злочину чи в змісті якого є дані, що відображають діяння, належні до об'єктивної сторони складу злочину (наприклад, заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, розпалювання міжнаціональної або расової ворожнечі, відомості на-клепницького характеру).

Обґрунтовано положення про те, що в кримінальному процесі
документами-доказами можуть бути лише документи, отримані чи складені
суб'єктами оперативно-розшукової діяльності під час такої діяльності, котрі
відповідають критеріям належності та допустимості.

Досліджено порядок визначення належності та допустимості документів-доказів. Зокрема, наголошується, що належність, будучи однією із властивостей доказу, має тісний зв?язок з такими поняттями як предмет і межі доказування. Допустимість документів-доказів розглядається як основна їх ознака, саме тому вони повинні відповідати певним встановленим в законодавстві вимогам, які стосуються порядку, умов і способів отримання фактичних даних з конкретного процесуального джерела, а також закріплення та використання його в процесі доказування.

Проаналізовано допустимість пояснень, заяв та повідомлень, які стали приводом до порушення кримінальної справи, рапортів та оперативно-службових документів, протоколів про порушення митних правил, актів спеціалістів.

Матеріали службових розслідувань і перевірок можуть