Водночас, варто погодитися з думкою, що способом пізнання преюдиціаль-них фактів у кримінальній справі є ознайомлення з тими процесуальними документами, в яких обґрунтовується існування зазначених фактів, власне ж ці документи є не доказами, а саме довідковими матеріалами [25, с.146]. Отже, слідчий або суд не оцінює доказ з погляду його достовірності, а тому слід визнати, що в такому разі провадиться не кримінально-процесуальне доказування викладених у рішенні фактів, а лише встановлення преюдиціального факту на підставі довідкових матеріалів.

Інша річ, що висловлена в літературі думка про те, що вирок стосовно конк-ретної раніше засудженої особи слід розглядати як доказ, на підставі якого встанов-люється особа обвинуваченого [47, с.41], не може бути підтримана. Такий вирок досить опосередковано стосується особи обвинуваченого під час вчинення нею злочину та може спричиняти неадекватну та необ'єктивну оцінку його особи.

Підсумовуючи сказане вище, варто повністю підтримати висловлену Коршіком М. Г. думку, що доказом у кримінальному процесі є фактичні дані, які містяться в зазначених у законі джерелах, на підставі котрих у передбаче-ному законом порядку органи дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, що його вчинила, й інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи [88, с.227-228]. Фактичні дані як відомості, що відображають факти, є змістом доказу. Приміром, відомості щодо обставин справи, котрі містяться в документі-доказі, становлять зміст доказу, викладений у формі документа.

1.2. Визначення документів як одного з джерел доказів, підстави відмежування документів-доказів від інших джерел доказів

Переважна більшість учених-процесуалістів, які досліджували питання доказового права, визнаючи наявність документів як окремого джерела доказів, не дійшла єдиного висновку щодо критеріїв їх розмежування. Законодавче визначення джерел доказів дає можливість віднести той чи той доказ до певного виду за зовнішніми ознаками. Проте одночасно виникають труднощі у від-межуванні документа, що водночас може бути й речовим доказом.

Варто визнати цілком слушним висловлене в юридичній літературі зауваження, що доказова природа предмета визначається не його потенцій-ною належністю до певного заздалегідь встановленого виду доказів, а харак-тером фактичних даних, які мають значення для справи [57, с.185].

Якщо розглядати це питання історично, то необхідно зазначити: почина-ючи з XIX століття, досить часто висловлювалася думка, що письмові докази (до яких належать і документи) є, насамперед, одним з різновидів речових доказів.

В основі такого твердження містилися визначення англійських учених-процесуалістів, які поділяли всі докази на безпосередні й опосередковані. Основним критерієм розмежування цих доказів було відношення змісту повідомлення до суб'єкта, що його сприймає [64, с.73]. Письмові докази ними розглядалися як речові тому, що, зазвичай, ішлося про документ, який містив сліди підробки та ін. Тож, огляд у суді, зокрема й речових доказів, є безпосереднім доказом, а показання Ї опосередкованим [6, с.181].

Аналогічно підходили до зазначеної проблеми й радянські процесуалісти в 20-тих рр. XX ст. Зокрема, вважалося, що всі докази поділяються на особові та речові. При цьому перші розуміли як подані до суду різноманітні особисті заяви (показання та висновки експертів), а другі, Ї як предмети зовнішнього світу, що слугують встановленню фактів [13, с.44].

Одночасно потрібно зазначити, що в англійському доказовому праві розрізняли документи-речові докази та власне документи. Наприклад, документові, що містив певні відомості, традиційно надавалося більшого значення, ніж іншим доказам. Діяло також правило, за яким усний доказ (показання) не міг спростувати змісту визнаного письмового документа; показання автора документа не бралися до уваги, якщо в суд було надано оригінал останнього. Віднесення ж письмового доказу до речових зумовлювалося тогочасним трактуванням механізму безпосереднього сприйняття викладеної інформації суддями. Зокрема, вважалося, що показання передають інформацію опосередковано, через власне ставлення людей, а інші джерела доказів Ї не опосередковано [6, с.118].

Проте інші вчені розрізняли такі можливі види документів: документи, що одночасно є речовими доказами, та документи довідкового характеру.

Приміром І. Я. Фойницький, розглядаючи сутність письмового доказу, визначав, що письмові акти можуть бути використані у сфері кримінального судочинства як: 1) речові докази; 2) відтворення усної заяви; 3) первинний доказ, який засвідчує певну подію, але таким чином, що його надання як іншого доказу було б лише віддаленим відтворенням такого письмового доказу. Третій вид письмового акта і є власне письмовим доказом у кримінальному про-цесі [97, с.309-310]. Однак таку позицію не сприйняли в подальшому радянські вчені-процесуалісти. Зокрема, А. Я. Вишинський, визначаючи певні види доказів, писав, що письмові докази (документи) є лише різновидом речових [13, с.222].

Прийняті у 1958 р. Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік передбачали таку систему доказів: показання обвинуваченого, потерпілого, свідка; висновки експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи. Тож, законодавець розділив речові докази, протоколи слідчих і судових дій та "інші документи" як окремі види доказів. Визначення "документ" є спільним для двох із них Ї протоколів слідчих і судових дій та власне документів, оскільки в найзагальнішому значенні протоколи, безперечно, є одним з видів документів.

Отже, в науці постало питання визначення істотних ознак кожного з джерел доказів і, зокрема, відмежування документів від суміжних джерел доказів, від речових доказів та протоколів слідчих і судових дій.

Насамперед, слід визначити поняття "документ", яке на сьогодні не знайшло однозначного розуміння в юридичній літературі.

Слово "документ" походить від латинського дієслова "dосеге" Ї "навчати" й в давньоримському праві було синоніміч-ним термінам "instrumentum", "scriptura" і "charta", кожен з яких означав письмовий акт, що має