У російську мову термін "документ" увів Петро І. До нього такий термін у нормативних актах не вживався, хоча використовували певні його аналоги. У ХVIII-ХІХ століттях "документом" називали матеріальні предмети, на яких за допомогою письма фіксували інформацію та які надавалися під час спілку-вання на підтвердження чи засвідчення певних подій, дій, фактів і явищ [98, с.20]. Отже, цей термін був ідентичним термінові "письмове показання".

З 1920 р. термін "документ" набув нового значення, що пов'язано з виникненням і становленням науки документалістики (документознавства) та діяльністю Міжнародної федерації документації у Брюсселі, котра, поряд з іншими завданнями, має на меті вироблення методик накопи-чення та використання значущої для людства інформації в архівних установах, бібліотеках, інших місцях зберігання.

У працях названої Федерації термін "документація" визначається як діяльність зі збирання, зберігання, опрацювання та надання в користування документів, а також із забезпечення функціонування викладеної в них інформації. При цьому в межах науки документалістики документами вважаються не тільки предмети, що втілюють людську думку, а й багато інших, зокрема ті, що людська думка визнає об'єктом вивчення [98, с.21]. У подальшому саме це ви-значення трансформувалось у видавничій і бібліотечній справі в таке: "Документ Ї матеріальний об'єкт з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передачі у часі та просторі" (ДСТУ 3017-95). Тож засоби фіксування інформації допускаються найрізноманітніші: знаки письма, технічні засоби відтворення зображення, засоби мистецького відображення дійсності. Саме так розуміють термін "документ" у видавничій справі, у документознавстві й архівознавстві [54, с.20-21].

У ст. 27 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. документ визначено як передбачену законом матеріальну форму одержання, зберіган-ня, використання та поширення інформації шляхом фіксування її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці чи на іншому носії [33].

У сфері кримінального процесу поняття "документ" є дещо іншим. Так, Ю. М. Прокоф?єв визначає документ-доказ як спеціально виготовлений поза межами кримінального судочинства посадовими особами та громадянами, що не є суб?єктами кримінально-процесуальної діяльності, предмет матеріального світу, який зберіг сліди цілеспрямованої діяльності та призначений для фіксування й передання інформації, а також для використання в інших цілях [80, с.16].

На думку В. М. Іщенка, під документом як джерелом доказів у кримінальному процесі слід розуміти матеріальний об?єкт, що в зафіксованій формі безпосередньо відображає відомості про події та факти, які мають кримінально-процесуальне значення та викладені за допомогою знаків і дають змогу однозначно відтворювати у формі зображень або усної мови, передавати і тлумачити людську думку, складений певною особою, підприємством, установою, організацією чи отриманий в установленому порядку органами розслідування чи судом і доданий до матеріалів справи [39, с.44].

Ю. К. Орлов визначає документ як будь-який предмет матеріального світу, на котрому різноманітними умовними знаками зафіксовано певну думку чи зображення якогось об?єкта, і пропонуючи критерії розмежування документа-доказу та речового доказу. Автор зазначає, що в першому випадку, на відміну від другого, доказова інформація міститься в знаковій формі, тобто у формі писемного мовлення [73, с.123-125].

В інших запропонованих визначеннях, зазвичай, принципово нові властивості документа не називають, водночас ці визначення іноді вимагають уточнень, оскільки містять нові, не визначені в законі поняття. Наприклад, О. М. Копйова пропонує розуміти документ-доказ як предмет матеріального світу, на якому письмовим, фотографічним або іншим способом зафіксовано відомості про факти, що мають значення для кримінальної справи [52, с.6].

Останніми роками в деяких країнах СНД прийнято нові Кримінально-процесуальні кодекси. Питання визначення документа-доказу в них вирішено порізному. У ст. 89 КПК Киргизької Республіки визначено, що документи-докази можуть містити відомості як у письмовій, так і в усній формах. До документів можуть належати й матеріали фото-, кінозйомки, звуко- та відеозапису [90]. КПК Російської Федерації (2001 р.) визначає, що документи-докази можуть містити відомості як у письмовій, так і в іншій формах. Щодо матеріалів фото, кінозйомки, звуко- та відеозапису, то вони визначаються аналогічно до КПК Киргизької Республіки [92]. У чинному КПК Республіки Білорусь втілено інший підхід до документів-доказів. Згідно зі ст. 100 КПК Республіки Білорусь, окремо як види доказів названо "документи" й "інші носії інформації". У кодексі не визначено "інші носії інформації", але зазначено, що до них належать матеріали фото-, кіно-зйомки, звуко- та відеозапису [91].

Що стосується країн Балтії, то, приміром, у ст. 65 КПК Естонської Республіки передбачено, що документи, видані підприємствами, установами, органі-заціями, посадовими та приватними особами, є доказами, якщо викладені в них фактичні дані мають значення для кримінальної справи. У ст. 48 КПК Естонської республіки як джерела доказів названо протоколи слідчих дій, інші документи, і також "фотознімки, кінострічки, звуко-, відео- й інші записи інформації, документи і речі, отримані в результаті проведення розшукових дій" [ 93].

Тож, законодавець країн СНД та Балтії концептуально не відійшов від тих вчень, які вже були запропоновані в науковій літературі. В Кримінально-процесуальних кодексах республік колишнього СРСР, прийнятих на початку 60-х рр. минулого століття, досліджуваний вид доказів мав назву "документи". Отож, законодавець розширив поняття "документи" співвіднісши з ним не лише ті документи, обовязковою ознакою яких є письмовість. Зазначалося, що такі висновки є сумнівними, оскільки причиною вживання нового терміна є поліпшення літературної редакції закону [21, С.54]. Повністю підтримуючи це зауваження, висловлене В. Я. Дороховим потрібно також підкреслити, що в 20-х рр. минулого століття Кримінальні кодекси