протоколи слідчих і судових дій "з'являються" у справі внаслідок

фіксування ходу й результатів цих дій, а документи-докази залучаються до криміналь-ного судочинства за допомогою зазначених дій (або "виникають за межами кримінального судочинства") [84, С.15].

Для того, щоб чітко визначити критерії розмежування зазначених вище джерел доказів, необхідно зважати на те, що в основу визначення суті такого джерела доказу як протокол слідчої та судової дії покладено безпосереднє спостереження. Фактично, слідчий або суд безпосередньо особисто сприймає певні події та фіксує їх у протоколі. Тож протокол є лише засобом фіксування певних дій.

Вище вже було висловлено заперечення проти того, що документи-докази нібито "виникають за межами кримінального судочинства". Такий критерій, справді, не може сприйматися так само, як і твердження про те, що документи "безпосередньо з'являються" в кримінальному судо-чинстві, їх витребовує орган дізнання, слідчий або суд, а надають Ї підприєм-ства, установи, організації, відповідно до вимог ст. 66 КПК України. Крім цього, документи може бути надано з ініціативи фізичної особи Ї його автора. Отже, вони аж ніяк не "безпосередньо з'являються" в кримінальному про-цесі й тому виділяти такий критерій розмежування навряд чи доцільно.

Що стосується розмежування джерел доказів за суб'єктами, що їх створю-ють, то позиція має бути підтримана. Протоколи складають компетентні особи, компетенцію яких визначено безпосередньо кримінально-процесуаль-ним законом, як і порядок складання таких документів та їхні реквізити. Документи складають особи, компетенція яких визначена законом або відом-чими нормативними актами. Водночас, потрібно зазначити, що єдиним засобом сприйняття та фіксування інформації слідчим є слідча дія, за ре-зультатами якої повинен бути складений протокол. Отже, як випливає з ви-мог чинного кримінально-процесуального законодавства, ані слідчий, ані орган дізнання, ані суд не мають права при фіксації слідчих і судових дій складати документи, що не є протоколами.

Матеріали кримінальної справи містять, як документи, що є доказами згідно з вимогами ст. 65 КПК України і можуть бути підставою для встановлення наявності чи відсутності суспільно небезпечного діяння, винності особи, яка його вчинила, так й інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, або ж, як було зазначено в літературі, будуть підставами для прийняття слідчим рішень, які стосуються суті кримінальної справи (притягнення особи як обвинуваченого, обвинувальний висновок та ін.) [51, с.111]. Водночас, рішення, що є допоміжними щодо кінцевої мети кримінального судочинства, також можуть ґрунтуватися на відомостях, які містяться в матеріалах справи [25, с.11]. До них, зокрема, можна віднести порушення кримінальної справи.

Отже, документом-доказом у кримінальному процесі є офіційний письмовий акт, який виходить від відповідної юридичної особи, компетентної службової особи, що не є учасником кримінально-процесуальної діяльності, або будь-який письмовий акт приватної особи, який містить відомості, що мають значення для правильного вирішення справи.

До ознак документа-доказу належать: письмовість, офіційність, компетентність автора, а також належність викладених відомостей.

Найбільш складним і неоднозначним є питання розмежування документів-доказів та речових доказів. Таке розмежування необхідно здійснювати залежно від наявності на документах слідів злочину чи в їхньому змісті даних, які відображають діяння, належні до об'єктивної сторони злочину.

Що ж до розмежування протоколів слідчих і судових дій та документів-доказів, то в широкому значенні ці види до-казів належать до документів (якщо поняття документа розуміти в загально-відомому значенні). Водночас, між ними існують істотні відмінності. Протоколи слідчих і судових дій складають відповідні учасники кримінального процесу, а документи-докази Ї особи, що не наділені процесуальними правами й обов'язками.

РОЗДІЛ II.

НАЛЕЖНІСТЬ І ДОПУСТИМІСТЬ ДОКУМЕНТІВ-ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

2.1. Поняття належності та допустимості документів–доказів

у кримінальному процесі й особливості їх визначення

Як відомо, належність, поряд з допустимістю, є однією з властивостей доказу. У вітчизняній науковій літературі належність доказу розуміють як зв’язок між змістом доказу і обставинами, що належать до предмета доказування, чи іншими даними, що мають значення для правильного розслідування та судового розгляду справи. Наявність такого зв’язку дає можливість відновити фактичну картину досліджуваної події [88, с.246].

Можна помітити зв’язок поняття належності доказу з такими поняттями, як предмет і межі доказування в кримінальній справі. Предметом доказування є обставини, що підлягають доказуванню. До них згідно з вимогами ст. 64 КПК України, належать : 1) подія злочину ( час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину та мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, які характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання; 4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння. Згідно з вимогами ст. 23 КПК України, до цих обставин відносять також причини й умови, що сприяли вчиненню злочину [50].

Передусім, варто зазначити чіткий і однозначний зв'язок між належністю доказів у кримінальній справі та предметом доказування.

Зокрема, в науковій літературі з доказового права, ґрунтуючись на вимогах кримінально – процесуального законодавства та положення теорії доказів, вченими завжди чітко визначається предмет доказування. Предметом доказування є фактичні обставини справи. Деякі вчені вважають, що предмет доказування розподіляється на дві частини : "головний факт" і "обставини, що сприяли вчиненню злочину". До головного факту належать обставини, які законодавчо закріплені, як такі, що обов’язково підлягають доказуванню [1, с.17].

Існують й інші думки, зокрема, вважають, що до предмета доказування, крім перелічених в законі обставин, належать ще й так звані "проміжні факти", котрі власне доказового значення не мають. Однак за