Визначаючи наявність певних законодавчо встановлених обставин, які утворюють предмет доказування (подію злочину; винність особи; обставини, що обтяжують і пом’якшують відповідальність), учені мають труднощі з визначенням меж доказування. Висловлено, зокрема, думку, що доказуванню підлягають обставини, які безпосередньо належать до предмета доказування, та факти, що сукупно доводять обставини предмета доказування; факти, наявність яких обґрунтовано передбачається; факти, що підсилюють систему доказів; факти, які суперечать і спростовують зібрані докази; факти, що характеризують виникнення, виявлення та фіксування доказів у справі [53, с.20]. Декларується існування можливих обставин, які взагалі підлягають доказуванню, без обмежень цього предмета в кожній справі. Якщо не визначено повно та вичерпно предмет доказування, тобто перелік обставин, які повинні бути чітко й однозначно встановлені під час розслідування та судового розгляду кожної кримінальної справи, то навряд чи можна визначити й межі доказування, позаяк незрозуміло, якого ступеня встановлення обставин і деталізації відображення потрібно досягати в процесі доказування.

Іншою позицією є концепція чіткого визначення предмета доказування – перерахування в законодавчому акті конкретних обставин, відомості про які повинні істинно відображати їхній реальний стан.

При вирішенні кожної кримінальної справи виникає досить велика кількість питань, проте основним є питання про кримінальну відповідальність особи за інкриміноване їй діяння, яке складається з двох елементів: встановлення фактів і застосування права [69, с.4]. З першим елементом основного питання кримінальної справи безпосередньо пов'язаний і предмет доказування в ній. Потрібно повністю підтримати висловлену в літературі думку, що чітке й однозначне законодавче визначення предмета доказування має важливе значення для всебічного, повного й об'єктивного розгляду кожної кримі-нальної справи [67, с.96].

Належність доказу в юридичній літературі розуміють як зв'язок між змістом доказів і обставинами, належними до предмета доказу-вання, чи іншими обставинами, які мають значення для правильного вирішення справи [67, с.96]. Водночас, базуючись на такому визначенні, неможливо однозначно простежити та з'ясувати, з якими ж саме обставинами повинен бути встановле-ний зв'язок змісту доказу. Крім цього, таке визначення ускладнює й осягнення зв'язків (в усій їх сукупності) між обставинами предмета доказування та іншими досліджуваними обставинами. Виділення в структурі предмета доказування так званого "головного факту" не повною мірою дає змогу з'ясувати суть і зв'язки між зазначеними обставинами. Тому у науковій літературі висловлено думки щодо можливого розширення предмета доказування [78, с.7], що не видаються досить обґрунтованими, зважаючи на можливе ускладнення форми кримінального судочинства. А це, у свою чергу, призведе до затягування вирішення основ-ного питання кримінальної справи й не кращим чином позначиться на забез-печенні реалізації конституційних положень про захист прав людини.

Варто також зазначити, що в науковій літературі на це вже було звернено увагу. Зокрема, пропонувалося розуміти належність доказу як зв'язок між фактичними даними, що містяться в доказах, фактами, які об'єктивно існували чи існують, і обставинами, котрі є предметом кримінально-процесуального дослідження [25, с.7].

Тому необхідно розглядати зв'язок змісту доказу з більш ширшим колом обставин, аніж ті, що утворюють предмет доказування в кримінальній справі, передбачений ст. 64 КПК України.

Предмет кримінально-процесуального дослідження утворює значно ширше коло обставин, ніж перелічені законодавчо, а саме: обставини власне предмета доказування; так звані "побічні факти", що мають значення для встанов-лення обставин предмета доказування; версії; докази як предмет дослідження; завдання процесуального характеру [ 25, с.8-10] .

Висловлена думка безпосередньо стосується й документів-доказів, насамперед, на етапі їх збирання, що допоможе чітко встановити обсяг документів, які повинні бути зібрані слідчим під час досудового слідства. Неможливо вважати доказами абсолютно всі документи, належні до матеріалів кримінальної справи. Так само неможливо вважати абсолютно всі до-кази, що збиралися для перевірки версій слідчим, належними [21, с.81].

Іншою ознакою доказів є їх допустимість. Під допустимістю доказу в кримінальному процесі розуміють його відповідність певним вимогам закону, що стосу-ються порядку, умов і способів отримання фактичних даних з конкретного процесуального джерела та закріплення й використання його в процесі доказування.

Якщо розглядати доказ як єдність його форми та змісту, то допустимість Ї це його можливість бути засобом встановлення фактів, які мають значення для справи з погляду форми [21, с.83].

Як було зазначено в кримінально-процесуальній літературі, недопусти-мими в кримінальному судочинстві є докази, здобуті з не вказаного в законі джерела, з передбаченого джерела, але при їх процесуальному закріпленні було допущено суттєве порушення кримінально-процесуального закону, чи закріплені неналежним суб'єктом доказування [85, с.19].

У такому визначенні можна виділити три склади щодо конкретних аспектів недопустимості доказів. Невизначеність процесуального джерела означає існування доказу не в тому виді, який визначено в кримінально-процесуальному законодавстві. Перелік джерел доказів є вичерпним i додатковому розширенню не підлягає.

Порушення процесуального порядку закріплення не є синонімічним поняттю незаконності отримання доказу, позаяк він може бути отриманим на підставі iншого нормативного акта, а не процесуального закону. У такому разі можна говорити не про незаконність отримання доказу, а про порушення процесуального порядку збирання та закріплення доказів.

Закріплення доказу неналежним суб'єктом доказування означає виконання відповідних дій зі збирання (чи закріплення) доказав на підставі й у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку, але некомпетентною особою.

У практиці