своєрідною візитною карткою злочинця, котру важко пошкодити і ще важче втратити. За татуюваннями “блатні” поділяли світ на “своїх” і “чужих,” на справжніх “злодіїв” і “фраєрів.” Р. Марусте вказує на те, що в натільній символіці було закладене кримінальне минуле, число судимостей, відбутий або призначений строк, “злодійська масть,” характер, національність, схильності, віра, сексуальна орієнтація, становище в кримінальному світі і, навіть, рівень освіти..
На початку ХІХ ст. сищик поліції Парижа Е. Відок, запропонував систему ідентифікації злочинців, побудованій на особливих прикметах. Була створена картотека на весь паризький криміналітет із прізвищами, біографіями, кличками, адресами, злочинними зв’язками і зовнішніми особливостями.
Першим звернув увагу на широке розповсюдження татуювань серед злочинців зробив італійський криміналіст Ч. Ломброзо. Працюючи в одній італійській тюрмі він розглянув їх автобіографічність, а також як прояв атавізму і як ознака етично дефектних людей. Дослідження Ломброзо увійшли до його альбому злочинних типів. Він вважав, що по натільних узорах можна судити про особу їх володільця.
Щодо колишнього СРСР, то тут татуювання тут вивчали досить серйозно, оскільки ні в одній країні світу злочинці не мали такої кількості татуювань на тілі як в СРСР, окрім японської “якудзи.” Всю інформацію про татуювання МВС спробувало внести до декількох ілюстрованих каталогів і рекомендаціях до них.
Особи, які мали татуювання почали претендувати на лідерство, оскільки носили на тілі символ сильної, витривалої людини. Пізніше татуювання для злочинця стало своєрідною “таємною мовою,” способом спілкування з собі подібними як на волі, так і в місцях позбавлення волі.
В злочинному середовищі завжди проходила боротьба за чистоту татуювань, достовірність тої інформації, яку вона несе в собі. “Самозванці” дуже строго карались, могло дійти навіть до “опускання.” За симуляцію авторитета могли навіть вбити. “Блатні” намагалися захистити свої татуювання від підробок, вигадуючи нові непримітні, але обов’язкові деталі малюнка. Цілком правильним є твердження Алферова Ю.А., що сьогодні потрібно враховувати ту обставину, що засуджені не дуже-то прагнуть афішувати істинне значення своїх татуювань. Як приклад можна узяти зображення профілю В. І. Леніна. Навряд чи людині, яка входить до числа непосвячених стане зрозуміло, що це символ “злодіїв.” Або на грудях у рецидивістів дуже часто можна зустріти картинку: Мадонна з немовлям на руках. Самі засуджені пояснюють її значення тугою за домівкою, за сім’єю і дітьми. Але істинне значення цього зображення абсолютно інше: “в'язниця — дім рідний”, ”Дитя в'язниці”.
Основними спонукальними мотивами нанесення татуювань можна вважати наступні: неписаний закон ухвалення в своє середовище осіб, що відбувають термін позбавлення волі; особисте самоутвердження в певній групі судимих; пихатість, бажання показати свою значущість, винятковість, перевагу над іншими; наслідування більш досвідчених, авторитетних злочинців, які вже мають татуювання; своєрідна пам'ятка про місця відбування терміну покарання, солідарність (“знак братства”) з ким-небудь з ув'язнених; певна так-би мовити “романтика в'язниці.” Основним інструментом для введення барвника під шкіру були зв'язані разом на паличці або сірнику дві-три голки. Їх умочують в туш, і потім ними проколюють шкіру по наперед нанесеному малюнку. В умовах слідчого ізолятора голки замінюються дротом від швабри, кріпильними дужками від зошитів, які заточуються об стіну. Замість туші використовується сажа, змішана з цукром і попелом, розведена в сечі. Іноді використовують кольорові пасти від кулькових авторучок або порох, який втирають в проколи шкіри.
Попит на татуювання породив більш досконалу техніку її нанесення, складніший інструментарій у вигляді всіляких штампів. Фахівець з татуюванню наносить малюнок на дошку, а потім по контуру малюнка забиває в неї голки або інші колючі предмети[5,198]. Такий штамп накладається на вибрані ділянки тіла, різким натисканням шкіра проколюється, і вже після цього втирається фарбувальна речовина. Таким штампом може користуватися велика кількість людей.
В даний час засудженими для нанесення татуювань використовуються механічні бритви, які діють за принципом швейної машинки.
Отже, татуювання (“партак,” “наколка,” “картинка” і т.д.) - це штучне порушення цілісності шкірного покриву за допомогою інструментів, що колють (ріжуть), і подальше введення в шкіру фарбувальних речовин з метою отримання стійких, не зникаючих малюнків, написів, абревіатур або інших зображень.
Класифікувати татуювань надзвичайно складно. Спроби за різних часів робилися, але через неймовірну велику кількість і різноманітність мотивів вибору малюнків, багатства їх тематики, місця і техніки нанесення і т.д. і т.д. більшість дослідників рано чи пізно розумно відмовлялася від цієї затії.
Класифікувати татуювання можна за багатьма ознаками:
1) за тематикою малюнків – релігійні, ліричні, історичні, політичні, порнографічні;
2) за місцем нанесення – груди (жінки, собори, святі, біблійні персонажі, тварини, чорти, могильні хрести, розп’яття, черепи, павуки, зірки “злодіїв у законі,” птахи, гладіатори і лицарі), спина (церковні куполи, підкови, музичні інструменти, скелети, гладіаторські битви), руки і ноги (кинджали, змії, кайдани, якорі, кораблі, зірки “відмовників,”) голова (свастика, павуки, абревіатури, короткі фрази, цифри);
3) за складністю – художні, фрагментарні, орнаментальні, символічні, текстові;
4) за статевою ознакою – жіночі, чоловічі, різностатеві.
Безумовно, в чистому вигляді татуювання зустрічаються досить рідко, набагато частіше різні мотиви переплетені між собою. Послідовність нанесення татуювання може також свідчити про певні етапи розвитку особи.
Символіка татуювань в кримінальному середовищі тісно пов'язана з традиціями, звичаями і законами кримінальної субкультури. Залежно від змісту, татуювання можна диференціювати таким чином:
1) інформаційно-ієрархічні - показують, яке місце в злочинному “табелі про ранги” займає та або інша особа (“злодій в законі,” “блатний,” “мужик,” “пєтух” і т.д.); орієнтують членів кримінального співтовариства на вибір тієї або іншої манери поведінки з тими, що знов “поступили;” визначають права і