По-перше, така пропозиція має бути достатньо визначеною. Якщо ж оферта є не визначеною, то вона викликає можливість різного розуміння з її змісту, тоді така невизначеність повинна витлумачуватись на користь акцептанта (того, хто отримав оферту). Це виходить із загального принципу, в силу якого, в першу чергу, враховуються інтереси сторони, яка сприйняла виявлення волі, що потребує тлумачення.

З наведеної ознаки щодо визначеності оферти випливає її адресність, з якої має бути ясно, до кого саме вона звернена. Адресність у літературі нерідко розглядається як спрямованість (адресування) оферти конкретно одній чи кільком особам (конкретним) і ніколи не може бути «кинута в юрбу». Деякі науковці вважали, що підхід, коли пропозиція не може розглядатись як оферта, оскільки тут ще не встановлено один з істотних елементів договору – його сторону [15,c.439-440].

Інші автори висловлюють думку про те, що офертою може бути і пропозиція, яка адресована невизначеному колу осіб. Якщо з неї випливає намір оферента укласти договір «з будь-ким і кожним ». За сучасних умов, коли учасники обороту самі знаходять собі партнерів шляхом попереднього розміщення різного роду запрошень (пропозицій) до укладення договорів по радіо, телебаченню, в пресі, можливо визнати офертою достатньо визначеною і повну пропозицію, яка виражає волю укласти договір на зазначених у пропозиції умовах з будь-ким, хто відізветься.

До такої «публічної» пропозиції можна віднести повідомлення в газеті, по радіо або телебаченню про надання точно визначених послуг, адреси оферента, готовності втупити на оголошених умовах з будь-ким, хто бажає, у договірні відносини. За законодавством, жодної різниці між такою публічною офертою і звичайною, адресованою конкретній особі, не має. Але Цивільний кодекс України містить загальну презумпцію про те, що реклама та інші пропозиції, які адресовані не визначеному колу осіб, визнаються лише запрошення до оферти, а не самою офертою. Отже, пропозиція розрахована на не визначене коло осіб (наприклад реклама) визнається запрошенням до оферти, якщо інше не зазначене в цій пропозиції.

Тому, тут актуальним є розв’язання питання щодо відмежування публічної оферти від реклами. У зв’язку з цим вчені пропонують думку, що при публічній оферті визначеність пропозиції у взаємовідносинах сторін залежить від характеру пропозиції, а отже, зняти невизначеність має той, хто звертається з нею. Якщо він бажає виступити з офертою, йому необхідно прямо висловити це в пропозиціях, не примушуючи іншу сторону здогадуватись, що слід розуміти під відповідним повідомленням [5, с.198].

Проте, цей підхід не визначає того, яким чином, залежно від характеру, кваліфікувати публічну пропозицію як оферту. Інше визначення публічної оферти, більш конкретне, зазначає як таку, що звернена до необмеженого кола осіб пропозицію про укладення договору, що містить всі істотні умови майбутнього договору, є виявленням згоди оферента бути пов’язаним її умовами та вимагає повного і безумовного акцепту.

Друга ознака оферти належить до її змісту. Вона має містити вказівку на істотні умови майбутнього договору. Зазначена вимога має подвійний зміст, оскільки обов’язково повинні бути визначені умови, визнані істотними в силу закону, а зазначений в оферті набір умов визнається для акцептанта максимальним. Відповідно після того, як адресат прийме пропозицію, не запропонувавши зі свого боку жодних змін або доповнень до оферти, оферент не може змінювати набір умов, які містяться в оферті.

У кінцевому результаті розуміння цієї важливої вимоги до оферти полягає у тому, що вона має бути настільки визначеною, щоб шляхом її прийняття можна було б досягнути домовленості про весь договір.

Третя вимога щодо оферти стосується її направленості. Вона повинна бути виявленням наміру особи, яка її зробила (оферента), вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття. Це означає, що зі змісту оферти акцептант має зробити висновок про те, що для укладення договору достатньо висловлення ним волі, яка співпадає із пропозицією.

Вище зазначені ознаки оферти дають можливість відмежувати її від звичайних переговорів, які вчиняються усно чи письмово і для уточнення намірів контрагента або щоб викликати його на те, аби він виступив із зустрічною пропозицією.

1.2. Порядок стадії оферти та її види

Відомо, що договір укладається за допомогою певних дій сторін договору, направлених на вільне і взаємне узгодження волі, особливо, щодо початкової стадії оферти. Так, за способом узгодження змісту між сторонами до моменту укладення договору виділяють три види порядків: загальний, спеціальний і судовий.

Загальний порядок укладення договору і вираження оферти, передбачений цивільним законодавством України: так, пропозиція укласти договір може бути зроблена кожною із сторін майбутнього договору. Вона має містити істотні умови договору і має виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття.

Оферта зроблена шляхом реклами чи іншої пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб вважається запрошеннями зробити пропозицію іншій особі, яка хоче укласти договір [6, с.188-189].

Спеціальний порядок передбачає укладення договорів, які мають свої особливості, і які залежать від способів укладення договору. Тобто, це стосується договірних відносин через аукціон, конкурс, біржовий спосіб.

Судовий порядок укладення договору є окремою стадією, що регулюється спільно матеріальними і процесуальними нормами законодавства, з тією особливістю, що волевиявлення сторін затверджується судовим рішенням та вступає в дію з моменту набрання чинності самого рішення суду.

Ці порядки укладення договорів надають кожній оферті окремого способу її звернення, тобто оферент має вчинити конкретні дії для певного порядку, для того, щоб його пропозиція була правильною і на яку можна було б