Адміністративний акт, що є класичним інструментом німецького адміністративного права, охоплює окремі заходи управління, що регулюються загальними правовими нормами. Конструкція адміністративного акту, як вважається, має коріння у французькому адміністративному праві, метою його рецепції було забезпечення захисту

ггромадян від управлінських дій. Адміністративним актом є будь-яке розпорядження, рішення, інші публічні засоби, котрі приймаються установою для врегулювання окремого випадку в галузі публічного права і безпосередньо діють ззовні.

Існує декілька підстав для класифікації адміністративних актів. Наприклад, виокремлюють такі адміністративні акти, котрі надають пільги, і такі, що обтяжують (щодо конкретної особи); такі, які повинні виконуватися, і такі, виконання яких не є обов'язковим (за наслідками); попередні, одноразові, тривалі (за часом дії); спрямовані на речі або на особу (за предметом) тощо. Найбільш суттєвим вважається розподіл адміністративно-правових актів на превентивні та репресивні.

Щодо публічно-правового договору, то він лише поступово набув визнання у законодавстві й доктрині адміністративного права Німеччини, адже його природа не характерна для традиційної моделі адміністративно-правового регулювання. Конструкція публічно-правового договору містить три елементи. По-перше, це — договір; по-друге, він поширюється на сферу публічного права; по-третє, він визначає виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Державна служба є інститутом адміністративного права, чиновники за своїм правовим становищем відрізняються від службовців, що працюють за наймом. Отже, поняття «чиновник» і «службовець» не є у Німеччині ідентичними.

Для чиновницва Німеччини, як і інших західноєвропейських країн, характерні певні засади: чітка ієрархія, підпорядкування, окрема юрисдикція при порушенні службової дисципліни. Крім цього, до чиновника висуваються певні вимоги: він має бути німцем за національністю, психічно та фізично здоровим, мати стабільне матеріальне становище, має присягнути в тому, що завжди захищатиме вільний демократичний лад, спираючись на Основний Закон.

У Німеччині існує чотири ранги чиновників: нижчий, середній, підвищений та високий. Особливу категорію становлять посадові особи, визначення яких дає кримінальне право. За німецьким кримінальним правом посадовими особами є: 1) чиновники або судді; 2) особи, що перебувають в інших публічно-правових відносинах; 3) особи, які іншим чином здійснюють завдання публічного управління при органі влади або за його дорученням.

Обов'язковим перед зарахуванням на посаду є проходження випробувального терміну. Його тривалість залежить від рангу чиновника: для нижчого рангу — один рік, для середнього - два роки, для підвищеного — три і для вищого — чотири. Це мінімальний термін і тому не підлягає скороченню.

Чиновники призначаються довічно (після досягнення 27-річного віку і проходження випробування). Крім того, виокремлюються чиновники, які проходять випробувальний термін. Є також такі категорії, як політичні чиновники і почесні чиновники.

За німецькою адміністративно-правовою традицією, чиновники перебувають з державою у публічно-правових, а службовці — у приватноправових відносинах. Законодавство щодо чиновників, з одного боку, є частиною правових основ державної служби взагалі, а з іншого — утворює розділ Особливої частини адміністративного права.

У Німеччині не встановлено умови «деполітізації» чиновництва, вони можуть перебувати у політичних партіях, дотримуватися певних політичних поглядів. Але у федеральному законі щодо чиновників встановлено принцип служіння не окремій партії, а усьому німецькому народу. Тому виконувати свої обов'язки чиновник має позапартійно, справедливо, зважаючи на загальний добробут та інтереси суспільства в цілому. Політична діяльність не повинна цьому перешкоджати.

Суттєвими є положення про обов'язок зберігати службову таємницю, заборону страйків, обмеження на спілкування з пресою, обмежені можливості для заняття додатковою діяльністю тощо. Обов'язком чиновника є несення служби з повною віддачею, турбота про подальшу освіту та здоров'я. Держава ж повинна турбуватися про чи-

542

Глава 31. Адміністративне право окремих західноєвропейських країн

новництво, забезпечуючи відповідну заробітну платню, пенсію та інші соціальні виплати.

Серед підстав виникнення державно-службових відносин розрізняють: призначення на посаду на підставі адміністративного акту на розсуд керівника установи; зарахування на посаду в результаті успішного складання конкурсних іспитів; кооптацію та обрання на посаду.

Адміністративна юстиція у Німеччині почала формуватися на початку XIX ст. Розмежування права на приватне і публічне призвело, з одного боку, до обмеження компетенції (підсудності) звичайних судів, а з іншого — до виникнення адміністративної юстиції, тобто органів контролю за управлінням. Зразком для наслідування став французький досвід здійснення такого контролю через Державну Раду.

Німецьке адміністративне судочинство того часу функціонувало за принципом, згідно з яким компетенція адміністративних судів обмежувалася конкретним переліком спорів. Такий стан зберігався до кінця Другої світової війни, коли до законодавства Німеччини було введено генеральне застереження, за яким можна було оскаржити у адміністративному суді будь-який адміністративний акт.

На відміну від французької системи, для якої характерне насамперед здійснення судом об'єктивного контролю щодо норм, що застосовуються, німецька адміністративна юстиція створена для забезпечення передусім судового захисту прав громадян. Адміністративна юстиція визначається як правосуддя (судочинство) з питань публічного

управління, що не збігаються з підсудністю конституційних судів.

Систему адміністративних судів Німеччини становлять Федеральний адміністративний суд, вищі адміністративні суди й адміністративні суди федеральних земель. Адміністративні суди земель є судами першої інстанції, Вищі адміністративні суди — апеляційною інстанцією. Касаційною інстанцією виступає Федеральний адміністративний суд.

Доступ до адміністративних судів має будь-яка особа, права якої порушено публічною владою. Під публічною владою, згідно з висновком Федерального Конституційного суду, розуміється лише виконавча влада. Правовий захист адміністративними судами можливий у випадку, коли порушуються індивідуальні права особи, тобто метою є захист прав, що належить конкретній особі. Йдеться не лише про основні конституційні права (порушення яких можна оскаржити безпосередньо до Конституційного суду), але й про всі інші визначені законодавством