Слідчий повинен переконати особу у невідворотності покарання та в тому, що правдиві свідчення, щире каяття та допомога слідству зможуть вплинути на суд та сприяти призначенню ним більш м'якого покарання, у зв'язку з чим обов'язком слідчого є роз'яснення допитуваній особі положень закону щодо цього.

С. А. Шейдер, Г.О. Яковлєв та інші вчені вважають, що до особи, яка настійливо дає неправдиві свідчення через страх перед покаранням, ефективним є застосування іншого прийому психологічного впливу – роз'яснення помилковості обраної нею позиції , яка не відповідає ні її інтересам, ні інтересам слідства.

Важливий елемент даного тактичного прийому - звернення до совісті особи, нагадування про її громадянський обов'язок, вважають Ф.М. Сокиран та О. Є . Моісеєва. Це може змінити мотивацію особи, що протидіє слідству.

Також ці вчені підіймають питання, чи припустимим є звернення до почуттів та моральних цінностей особи, які ми сприймаємо як негативні (використання почуття страху, перед покаранням, підсилення корисливих мотивів, помста, ревнощі, заздрість тощо). На їх думку, використання такого роду мотивацій є грубим порушенням норм судової етики, в окремих випадках може розглядатись як незаконне ведення слідства, оскільки в результаті такого впливу на особу імовірними є обмова, наклеп, фальсифікація доказів з боку особи, яка протидіє слідству.[5; 145] Особисто я вважаю, що хоча такі прийоми, безумовно, не є етичними, проте якщо іншими, більш цивілізованими прийомами та методами отримати правдиві свідчення від допитуваної особи неможливо, якщо вона активно протидіє слідству, що гальмує процес розслідування та завдає порівняно значно більшої шкоди правам та інтересам осіб, які мають відношення до справи та інших, то в такому випадку допустимим є використання подібних прийомів. Це залежить від індивідуальної ситуації, що склалася в процесі ведення слідства.

Ще один прийом виявлення неправдивих свідчень – повторний допит особи та порівняння отриманих свідчень з пред'явленням їх допитуваному, який повинен обгрунтувати та пояснити розбіжності у своїх свідченнях.

Також Ф.М. Сокиран та О. Є . Моісеєва пропонують як ефективний тактичний прийом використання позитивних рис характеру допитуваного що, на їх думку, спонукає особу дати правдиві свідчення.

Обмову та самообмову розглядають як різновиди неправдивих свідчень. Для подолання цих способів протидії слідству також застосовуються описані в роботі тактичні прийоми, зокрема прийоми психологічного впливу.

Обмовою вважається повідомлення допитуваною особою, передусім з метою самій уникнути кримінального переслідування, неправдивих свідчень про яку-небудь особу, що містять відомості, які доводять причетність даної особи до злочину, але такі свідчення не відповідають дійсності. До обмови когось особу здебільшого спонукає прагнення самій уникнути покарання. Часто така особа навіть не усвідомлює маштабності шкоди, яку вона спричинює процесу розслідування, не кажучи про осіб, яких вона обмовляє.Через неї слідство може піти хибним шляхом, а встановлення істини затягнутися на невизначений термін. Для викриття обмови слідчий має використовувати тактичні прийоми переконання, порівняння свідчень, отриманих на кількох допитах особи, із свідченнями інших осіб, які мають відношення до справи, пред'явлення речових доказів та ін.

Самообмову визначають як свідому вольову поведінку невинуватої особи, яка втягнута в „орбіту” процесуальної діяльності як обвинувачуваний (підозрюваний), та її поведінка виявляється у дачі неправдивих свідчень стосовно своєї причетності до інкримінованого діяння. [5; 146]. Звичайно особа сама себе обмовляє, визнаючи себе винною у вчиненні злочину,якого насправді не вчиняла, з метою уникнути відповідальності за більш тяжкий злочин, який вона скоїла. Крім того це скеровує слідство в хибному напрямку і є більш ефективним способом протидії розслідуванню, ніж неправдиві свідчення чи відмова від дачі свідчень.

Якщо слідчий в процесі допиту виявляє, що особа обмовляє саму себе, він повинен ретельно проаналізувати всі її свідчення та переконати її в помилковості зайнятої нею позиції і в необхідності давати правдиві показання. Також пропонується в подібних випадках використовувати тактичний прийом деталізація свідчень, оскільки особа, обмовляючи себе, найчастіше не володіє всім обсягом інформації про злочин та не може знати всіх деталей, а лише в конкретних межах. Тому в її свідченнях обов'язково будуть розбіжності, використання яких і становить зміст цього тактичного прийому подолання протидії слідству. Використання цього прийому засноване на тому, що звичайно дуже важко неправдиве свідчення обміркувати до найдрібніших деталей. Слідчий, ставлячи допитуваному перелік запитань щодо подробиць певного факту, примушує його самостійно встановити протиріччя у власних показаннях. На­приклад, якщо допитуваний стверджує, що в певний час він бус в кінотеатрі, то слідчий уточнює, який кінофільм він дивився, на якому місці сидів, зберігся квиток чи ні, який був кіножурнал, як після сеансу дістався додому тощо, при цьому доходячи висновку про правдивість його відповідей або про можливість перебування допитуваного на місці скоєння злочину. Проте, інформативними показниками можливої неправдивості свідчень допитуваного можуть бути, з одного боку, повні і детальні відповіді на всі без винятку запитання слідчого, а з другого — повна неможливість відповісти на ці запитання. Виходячи із загальних особливостей запам'ятовування, людина здатна пригадати приблизно 56—60% деталізованої інформації.

Наступним видом протидії слідству є замовчування. Деякі вчені дотримуються думки, що воно не є самостійною формою протидії слідству і розглядають його як пасивну форму брехні. Замовчування поділяють на законне – право підозрюваного, обвинуваченого, відмовитися давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення, відмовитися давати показання і відповідати на запитання (ст. 142