кримінальної справи, що відносяться до їх спеціальних пізнань, з метою встановлення нових фактів, що розширюють можливості слідства і суду при встановленні істини у справі [18, с.5]. При цьому він підкреслює, що судова експертиза є різновидом наукової діяльності, і ціль її – встановлення об’єктивної істини [18, с.6]. Характерною у цьому визначенні є вказівка на процесуальний характер діяльності експерта, що, на нашу думку, є не зовсім коректним. Під терміном “процесуальна діяльність” здебільшого розуміють дії, порядок здійснення яких регламентується нормами закону. Слід відзначити, що процесуальний закон не регламентує порядок здійснення експертом дій по дослідженню. Він визначається спеціальними правилами, виробленими тією наукою, знання якої використовуються для дослідження.
К.С. Юдельсон вважає, що експертиза є процесом дослідження даних, на основі яких формуються висновок в значенні відповідей на питання та висновок як доказ по справі [19, с.231]. М.М. Гродзинський зазначав, що основна ознака, яка визначає сутність експертизи, полягає зовсім не в тому, що обов’язково має проводитися дослідження із застосуванням спеціальних знань, а в тому, що спеціальні знання застосовуються для правильного вирішення питань, що виникають при розслідуванні кримінальних справ [20, с.64]. Важко погодитись із такою точкою зору, оскільки стає незрозумілим, які ж докази суд одержує з повідомлення “дослідного положення” стосовно обставин кримінальної справи. Як зазначає І.Л. Петрухін, якщо б експерти тільки повідомляли наукові положення, а слідчий та суд застосовували їх з метою аналізу матеріалів справи, то висновки про факти, одержані таким способом, не можна було б розглядати як докази, оскільки такі висновки належали б самому слідчому, а не експерту [9, с.27].
Подібна точка зору була висловлена М.А. Чельцовим та Н.В. Чельцовою, які вважали, що сутність судової експертизи, її природу можна пояснити за допомогою так званих ”дослідних положень” [21, с.19]. В юридичній літературі така позиція піддавалася критиці, при чому зазначалося, що вона суперечить сутності експертизи в судочинстві, суперечить процесуальному законодавству, а також наголошувалось на досить широкому та двоякому значенні “дослідного положення” [6, с.15].
Результатом проведення експертизи є висновок експерта, тому їх необхідно чітко розмежовувати у кримінальному процесі. К.С. Юдельсон говорить, що потрібно розрізняти експертизу як процес дослідження даних, на яких будується висновок, і висновок експерта як доказ [19, с.23]. На нечітке вживання термінів “експертиза” і “висновок експерта” у кримінально-процесуальній літературі справедливо вказують також М.А. Чельцов і Н.В. Чельцова [21, с.15-16]. М.С. Строгович розмежовував ці поняття: експертиза – це дослідження експертом обставин та питань, що вимагають спеціальних знань, оскільки без дослідження немає експертизи; а висновок експерта – це висновок, зроблений експертом на основі проведеного дослідження [22, с.259]. Висловлена думка М.С. Строговича знайшла значну підтримку серед науковців в юридичній літературі [23, с.135; 24, с.3; 25, с.11].
О.Р. Шляхов вважає, що поняття “експертиза” має наступні значення:
1. Дослідження обставин справи, проведене знаючою особою, для подання висновку з питань, які цікавлять суд і вимагають для свого вирішення спеціальних знань у сфері науки, техніки, мистецтва або професійного досвіду.
2. Сукупність процесуальних дій, спрямованих на одержання доказу – висновку експерта.
3. Система установ, які займаються проведенням експертиз [26, с.12].
Навряд чи можна погодитися, що систему установ ми вправі іменувати експертизою. Так, ст. Закону України “Про судову експертизу” встановлює: судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи та відомчі служби [14]. Тому не варто, на нашу думку, осіб, які проводять дослідження, називати експертизою. Не можна говорити, наприклад, про керівництво експертизою, про організацію експертизи, маючи на увазі експертизу як систему установ, оскільки без застереження про те, що в даному випадку розуміється під експертизою, ми допустимо необґрунтоване змішання понять.
Важко також погодитися з визначенням експертизи як сукупності процесуальних дій суду, учасників процесу й експерта, що відбуваються в процесі дослідження висновку експерта. Хоча в ході судового розгляду даний експертом висновок може уточнюватися, доповнюватися, більш того, саме дослідження може провадитися безпосередньо в суді, експертизою все-таки варто називати тільки дослідження, що проводиться експертом як особою, яка володіє спеціальними знаннями у певній галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла.
Процесуальні дії суду і осіб, які беруть участь у справі, по визначенню експертного завдання будуть впливати на об’єм експертних досліджень, але не будуть участю в експертизі. По-перше, ці дії є необхідною умовою проведення експертизи. По-друге, ні суд, ні особи, які беруть участь у справі, не можуть визначати напрямок експертних досліджень або методи, що застосовуються експертом. Однак було б неприпустимо і відривати процесуальні дії суду й осіб, які беруть участь у справі, по організації експертизи від самої експертизи як процесу дослідження експертом обставин справи. Видається, що ці процесуальні дії утворюють процесуальну форму призначення експертизи.
Р.Д. Рахунов вказує, що експертизою є проведений знаючими особами за дорученням органів слідства і суду аналіз обставин справи, що вимагає спеціальних пізнань у науці, мистецтві або ремеслі [27, с.25]. Т.В. Сахнова сформулювала поняття судової експертизи як спеціальне дослідження, що призначається ухвалою суду (судді) за наявності загальної (процесуальної) та спеціальної підстав, яке проводиться знаючою особою – експертом, в певній процесуальній формі для отримання судового доказу по справі (висновку експерта) [28, с.47].
Однак в такому визначенні можна помітити недоліки. Не зовсім коректним є зазначення про те, що експертиза проводиться в процесуальній формі, оскільки форма проведення експертизи (тобто порядок проведення дослідження), на нашу думку, повинна визначатись залежно від виду експертизи та на підставі об’єктивних законів тієї галузі науки і техніки, досягнення якої використовуються для отримання необхідних суду даних. Норми права, і зокрема ЦПК України,