Предмет експертизи визначає: можливості того або іншого виду експертних досліджень; обсяг процесуальних матеріалів і об’єктів, необхідних і достатніх експерту для проведення експертизи; компетенцію експерта в кожному конкретному випадку. Визначення предмета експертизи допомагає у вирішенні питання про так звану експертну ініціативу, про право експерта на звуження або розширення предмета конкретної експертизи тощо. Таким чином, ця проблема має не тільки теоретичний інтерес для науки кримінально-процесуального права, але й безпосередньо практичне значення.

Слід відзначити, що на сьогодні в юридичній літературі не склалось єдиного підходу до визначення предмета та об’єкта експертизи.

Здебільшого в юридичній літературі під об’єктами експертизи розуміють матеріальні об’єкти, які досліджуються, а під предметом – коло питань, що ставляться експерту, або факти, фактичні дані, які встановлюються експертом.

Своєрідне трактування даних понять пропонує В.Д. Арсеньєв, який виходить із прийнятих у філософії та науці понять об’єкта і предмета пізнання. У зазначених науках термін “об’єкт” застосовується в значенні об’єктивної реальності, існуючої незалежно від суб’єкта (тобто у протиставленні об’єкта суб’єктові) [32, с.357-358]. Він вважає, що як “основний об’єкт експертизи виступають ті реально існуючі (або існуючі в минулому) явища, на встановлення яких об’єктивно спрямована експертиза (виконання тексту певною особою тощо)”, тобто те, що прийнято іменувати предметом [33, с.8]. Однак В.Д. Арсеньєв виділяє матеріальні носії інформації про ці явища як безпосередні (допоміжні) об’єкти, як складову частину основного об’єкта.

Предметом же експертизи, за аналогією з предметом наукового пізнання як частини об’єктивної реальності, певних її властивостей, сторін і відносин, він пропонує вважати сторони, властивості та відносини її об’єкта (основного і допоміжного), що досліджуються та пізнаються засобами (методами, методиками) даної галузі експертизи з метою вирішення питань, що мають значення для справи і входять у сферу відповідної галузі знання [33, с.9-10]. Поняття предмета синтезує, на думку вченого, три поняття: об’єкта (у широкому і вузькому значенні), експертних задач (цілей) і методів (методик) [33, с.4-5].

Таке визначення обґрунтовано піддав критиці Д.Я. Мирський, який зазначив: дане поняття предмета експертизи включає і мету, і об’єкт, і засіб дослідження, що саме по собі навряд чи можна визнати вдалим [34, с.50].

Крім того, запропоновані В.Д. Арсеньєвим трактування об’єкта та предмета судової експертизи не можуть бути прийняті з таких підстав.

По-перше, пряме перенесення наукознавчих понять на сферу судово-експертної діяльності є невиправданим хоча б тому, що остання принципово відрізняється від наукового пізнання. Будь-яка наука, зокрема й наука судової експертизи, вивчає якісь об’єктивні закономірності. У ході експертного дослідження пізнаються конкретні факти минулого і сьогодення. Ніяких закономірностей тут не встановлюється. Тому пряма аналогія між судово-експертним дослідженням і науково-дослідною діяльністю навряд чи є виправданою. Якщо навіть методика дослідження створюється експертом в ході проведення конкретної експертизи (наприклад, у випадку, коли експертом досліджується унікальний або невідомий раніше об’єкт), ці види діяльності необхідно чітко розмежовувати, оскільки експертне дослідження може здійснюватися тільки в належній процесуальній формі, а наукове пізнання знаходиться за рамками процесу. Наприклад, зразки для порівняльного дослідження повинні бути представлені експертові судом, який призначив експертизу, їх слід відповідним чином процесуально оформити тощо. Зразки ж для наукового дослідження (зразки новітньої продукції якого-небудь підприємства тощо) можуть бути отримані самим експертом і не мають потреби в процесуальному оформленні. Усі наукові експерименти експерта реєструються за правилами наукових процедур, а не за процесуальними. У зв’язку з такими принциповими розходженнями зазначених видів діяльності в кожному з них вироблений свій понятійний апарат.

По-друге, розбіжність окремих термінів у різних сферах діяльності явище звичайне і якоюсь мірою навіть неминуче. Навряд чи варто зводити таку історично сформовану термінологічну невідповідність в ранг наукової проблеми і закликати до корінного ламання сформованого понятійного апарату, навіть якщо для цього є підстави (чого ми в даному випадку не бачимо), оскільки воно не виправдає тих витрат, які спричинить.

І, нарешті, по-третє, автор зовсім не враховує, що термінологія, яка ним відхиляється, не тільки історично склалася в теорії судової експертизи (суперечки, як видно з вищевикладеного, ведуться в основному не про сутність, а про окремі аспекти розглянутих понять, їх обсяг), але й одержала законодавче закріплення. Загальновизнаний термін “предмет доказування” розуміється всіма як коло обставин, які підлягають доказуванню, що перераховані в законі. І недарма В.Д. Арсеньєв приходить до висновку про необхідність перегляду поняття предмета доказування як такого, котрий суперечить його конструкції. Певна річ, що він повертається до того ж “триєдиного” критерію розмежування експертиз, який включає в себе задачі (тобто предмет у загальноприйнятому розумінні), об’єкти (у вузькому значенні слова) і методи експертизи, тільки поєднує їх усі єдиною назвою “предмет експертизи”.

Деякі автори вважають, що предмет експертизи складають самі дослідження, проведені експертом [35, с.184]. Це невірно, оскільки експертиза є дослідженням обставин справи експертом, проведена у певній процесуальній формі, а зміст не може розглядатися як предмет форми. Ю.І. Шапоров вважає, що предметом судової експертизи як практичної діяльності є задана слідчим або судом і уточнена експертом мета дослідження – одержання на основі спеціальних знань інформації про розслідувану подію і (або) її окремі фрагменти [36, с.193]. З таким визначенням, на нашу думку, важко погодитись, оскільки мета експертизи є окремою характеристикою і через неї неможливо розкрити сутність поняття предмета експертизи.

Найбільшого ж поширення в літературі набули дві позиції щодо поняття “предмет