3. Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти).

Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних правопорушень за суб'єктами їх вчинення, зв'язком правопорушень із державою і формами відповідальності.

Міжнародні злочини — це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.

Міжнародні злочини:—

здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями;—

здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою;—

зазіхають на міжнародний мир і безпеку,—

загрожують основам міжнародного правопорядку;—

спричиняють відповідальність держави як суб'єкта

міжнародного права і персональну кримінальну відпо

відальності виконавців, що наступає в рамках міжнарод

ної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (націо

нальної) юрисдикції.

Під злочином міжнародного характеру розуміють діяння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін.

Злочини міжнародного характеру:—

торкаються інтересів двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян;—

здійснюються окремими фізичними особами поза зв'язком із політикою держави;—

спричиняють персональну відповідальність пра

вопорушників у рамках національної юрисдикції-

Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли в перші дві групи. Таким же чином їх зизна-чала і Комісія з міжнародного права. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань; невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів; порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основного значення, і т.д.

Міжнародні делікти:—

не носять характеру злочинів і не мають суспільної небезпеки міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру;—

можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами міжнародних правовідносин, що порушують положення розпоряджень міжнародно-правових норм;—

спричиняють відповідальність суб'єктів, що може виражатися у формі самообмежень, які випливають у результаті офіційного визнання протиправності поведінки суб'єкта.

Примусові заходи як особливий засіб реалізації міжнародно-правової відповідальності

Примус був найбільш поширеним заходом вирішення міжнародних спорів протягом багатьох століть, але сьогодні цілком неприйнятним є неправомірне застосування сили у міжнародних відносинах. Дисертант порушує проблему співвідношення між міжнародними примусовими заходами й відповідальністю й узагальнює, що вони є різними явищами. Чітка межа між ними виключає можливість невиправданої підміни форм відповідальності примусовими заходами. У праці порушено також актуальну проблему термінологічної невизначеності у світовій правовій доктрині щодо найменування заходів, які застосовуються з метою усунення наслідків міжнародно-протиправного діяння. Необхідно зазначити, що термін „санкції” є традиційним. Так, Комісія міжнародного права протягом опрацювання питання міжнародної відповідальності використовувала саме його, але на завершальному етапі було прийнято рішення про його заміну на „контрзаходи”. Проте міжнародні суди у своїй практиці визначають односторонні заходи держав як „контрзаходи”. На думку дисертанта, між термінами „санкції” та „контрзаходи” існує певна тотожність, але „контрзаходи” більш точно відповідають реаліям сучасного міжнародного життя, бо підкреслюють вимушеність застосування відповідних заходів, у той час як „санкція” наголошує на примусовому аспекті таких дій.

Необхідно відзначити, що заходи примусу міжнародного характеру не можуть застосовуватися, якщо протиправне діяння припинене, а спір передано на розгляд компетентного суду. Міжнародно-правові примусові заходи припиняються відразу після виконання відповідальною державою належних міжнародних зобов’язань.

Сучасна система міжнародних примусових заходів має складну структуру. Справа в тому, що цій системі історично передувала складна сукупність заходів самодопомоги, основними елементами якої були реторсії, репресалії та війна. Ситуація змінилася після Першої світової війни, коли у міжнародному праві поступово закріплюється принцип заборони застосування військової сили у міждержавних спорах. Традиційні погляди щодо застосування примусу змінилися під впливом новітньої концепції колективної безпеки, з’являється новий елемент – самооборона. Завершеного характеру сучасна система заходів примусу набуває після створення ООН, Статут якої остаточно забороняє війну та збройні репресалії. Принцип незастосування сили або погрози силою має нині характер імперативної норми міжнародного права [4, 166].

ВИСНОВКИ

Аналіз багатьох міжнародно-правових актів, міжнародної правової доктрини свідчить про те, що міжгалузевий інститут міжнародно-правової відповідальності займає особливе місце у системі міжнародного права. Він є юридичним засобом забезпечення міжнародного правопорядку та підвищення ефективності міжнародного права, виконує функцію коригування в механізмі міжнародно-правового регулювання, сприяючи його безперервній дії. Міжнародно-правова відповідальність як міжгалузевий інститут міжнародного права є наслідком виключно міжнародно-протиправного діяння; реалізується у міжнародних правоохоронних відносинах між однією або більше державами, що вчинили міжнародно-протиправне діяння і потерпілою (потерпілими) державами; полягає у правомірному застосуванні щодо держави правопорушниці міжнародно-правових примусових заходів; призводить до певних видів відповідальності держави-порушниці; спрямована на забезпечення принципів та норм міжнародного права.

Необхідно зазначити, що єдиною фактичною підставою відповідальності держав є міжнародно-протиправне діяння, яке поділяється на міжнародні делікти та міжнародні злочини. Категорія міжнародних злочинів має особливі кваліфікуючі ознаки та є повністю сформованою. Можна також відзначити, що основними нематеріальними формами ліквідації негативних наслідків міжнародно-протиправного діяння виступають ресторація і сатисфакція, а матеріальними – реституція й компенсація. Всі визначені форми можуть застосовуватися окремо або разом, так як протиправне діяння часто має комплексний характер і необхідна комплексна ліквідація наслідків правопорушення.

Не відокремлюються від інституту відповідальності міжнародно-правові примусові заходи, які відіграють важливу й унікальну роль для зміцнення міжнародного правопорядку. Особливо актуальною є проблема правомірного застосування примусових заходів у сучасних умовах, коли деякі економічно розвинені держави зловживають своїм становищем. Механізм застосування сучасних міжнародно-правових примусових заходів далекий від досконалості. Основними перешкодами для цього є такі проблеми: відсутність комплексу міжнародно-правових норм, які чітко визначають процедуру і порядок застосування відповідних примусових заходів; неточність досягнення цілей цих заходів; недостатня ефективність застосування; шкода, завдана третім державам внаслідок переривання зв’язків із державою, проти якої