2. успільний лад

У 9 ст. формується клас феодалів, до якого належали Київський і місцеві князі та бояри. Князі збільшували свої землеволодіння внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому общинників у феодально залежне населення; а бояри – також за рахунок великокнязівських і князівських пожалувань. Найбільшим феодалом був Великий Київський князь

________________

* Ярослав Мудрий одружився вперше з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, а вдруге – з дочкою візантійського імператора Анною; його дочка Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а овдовівши, - короля Данії Свена Єстрідсена; дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха І, а овдовівши, - регентшою упродовж 15 р. при неповнолітньому синові Філіппі І; дочка Анастасія стала дружиною угорського короля Андраша І; сестра Ярослава стала дружиною польського короля Казимира ІІІ; син Ізяслав одружився з німкенею.–

він розпоряджав общинними землями, які вважались державними, роздаючи їх своїм дружинникам. У 10 ст. формується великокнязівський домен (з лат. domen – володіння) і домени місцевих князів – це приватні маєтки, які належали не державі (оскільки Великий Київський князь як глава держави виступав верховним власником усієї землі Київської Русі), а безпосередньо князям як феодалам. Князі отримували прибутки від свого феодального господарства, із суду, збирали данину; згодом частину цих прибутків стали отримувати і бояри.

З`являються і боярсько-дружинні приватні землеволодіння - вотчини. До 11 ст. бояри називались “княжі (кращі) мужі” і становили верхівку князівської військової дружини; вони були радниками князя, притому могли його вільно залишити і перейти на службу до іншого; з них князь призначав воєвод та інших урядовців. Потім вони стали називатись “боляри” (з лат. boliy – більший) – мали великі земельні наділи, часто мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, на вічі, у князівській адміністрації посідали вищі державні посади – так виникали цілі династії бояр-урядовців. Нижче становище посідали менші бояри – дітські і отроки. Верства бояр не була замкнутою кастою – до неї міг увійти будь-хто за визначні заслуги перед князем (державою).

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер – князі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від Великого Київського князя, та водночас самі мали дружинників, яким надавали землі в умовне володіння (за несення ними військової служби). Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь проживав у Києві, де знаходились органи верховної державної влади і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, у яких правили князівські тіуни (слуги-урядовці) та проживав адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях-великокнязівських доменах. Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов і Смоленськ були центрами окремих місцевих князівств. Дрібніші міста були центрами боярських вотчин і церковних землеволодінь.

З введенням християнства великим феодалом стала церква. Формується духовенство, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство поділялось на: 1. чорне (монаше) – ченці і черниці, а часто до них належали представники вищих верств населення (князі, княгині, бояри), які здебільшого засновували монастирі; і 2. біле (мирське) – священики, диякони, дяки, паламарі, причетники; ними були середні і малозабезпечені верстви населення, які перебували під юрисдикцією церкви; з них виділялось вище духовенство – єпископи, архімандрити та ін. Наприкінці 11 ст. виникло церковне землеволодіння – внаслідок захоплення пустуючих і общинних земель, дарувань князів і бояр, купівлі і обміну земель; притому, найбільшими землевласниками були монастирі. Церква отримувала великі прибутки від поборів (десятину), церковного суду, пожертвувань заможних людей.

Феодальне землеволодіння охоронялось законодавством; за феодалами закріплювались особливі привілеї – посилено захищалось їх життя, недоторканість, честь і гідність, приватна власність; вони не сплачували данину. Тобто, поряд з класовим поділом суспільства відбувався процес формування замкнутих груп населення – станів.

Другий великий стан на початках зародження Київської держави становили вільні общинники. Основна маса сільського і міського населення – “люди”, “чернь” – були вільними людьми, здебільшого селянами-общинниками, які, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту свободу. В їх поселеннях-громадах зберігалась колективна власність на землю. Формально у політичних правах вони були рівноправні з боярами, заможними купцями і ремісниками, брали участь у Народних зборах (Вічі), але сплачували данину (полюддя), яка збиралась з “диму” (дому). Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на феодально залежне селянство внаслідок таких причин:

1. держава почала збирати з них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право суду своїм васалам;

2. феодали часто захоплювали общинні землі;

3. селяни часто розорювались внаслідок стихій і неврожаю, а тому добровільно переходили під владу і опіку феодалів.

Третій стан