3. Державний устрій

За формою правління Київька Русь була ранньофеодальною монархією, побудованою на принципі сюзеренітету-васалітету, не чітко централізованою. На чолі держави стояв Великий Київський князь-суверен (з верховною, самостійною, незалежною, повною і неподільною владою), якому підпорядковувались місцеві правителі-князі – його васали; згодом між ними стали укладатись міжкнязівські договори – хрестоцілувальні грамоти. Діяльність Великого князя спрямовувалась нарадою з феодальної верхівки – Боярською думою; у разі війни чи інших надзвичайних подій скликалось Віче; у період феодальної роздробленості для вирішення найважливіших питань скликались феодальні з`їзди.

Великий Київський князь. Основними функціями перших Київських князів були організація дружини і військових ополчень та командування ними; забезпечення охорони кордонів держави, збір данини з підкорених племен, здійснення зовнішньої політики; суд над своїми васалами, дружинниками, найближчим оточенням на підставі норм звичаєвого права (юрисдикція князя лише починає поширюватсь на народні маси). Спершу Київські князі безпосередньо відали лише Київською землею, а інші території управлялись князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях Київські князі ставили у центрах поселень племен свої гарнізони: у головному місті племені і важливих центрах – великий гарнізон (тисячу) на чолі із тисяцьким, що поділявся на сотні (сотські були командувачами окремих дружин), а у менших містах – менші гарнізони, якими командували сотські і десятські (начальники десяток, на які поділялись сотні). Згодом тисяцькі, сотські і десятські стали здійснювати адміністративні і фінансові функції – наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, а також почали здійснювати торгівельні, поліційні, військові функції – керували військовими силами території, якою управляли; а з розвитком князівської юрисдикції – і судово-адміністративні функції. У деяких землях (Галичині) замість тисяцьких утверджувались воєводи, які очолювали збройні сили місцевих князів, а тисяцькі здійснювали адміністративно-поліційні функції у містах. Так формується перша система управління у Київській Русі – десяткова, яка випливала з військової організації – внаслідок перетворення військових одиниць у територіальні поняття.

З кінця 10 ст. відбувається посилення військово-політичної діяльності Київських князів, також вони займаються організацією будівництва шляхів, мостів; та придушенням народних повстань (1068 і 113 рр.). У 11-12 ст. вони набувають верховну законодавчу та виконавчу і судову владу, стають главами адміністрації і верховними військовокомандувачами. Право спадкування престолу, яке раніше надавалось старшому братові за принципом “старшинства”, стало передаватись старшому сину за принципом “отчини”; винятком було Чернігівське князівство, де влада передавалась старшому брату, а по його смерті поверталась старшому сину престолоспадкодавця; однак, порядок переходу князівської влади у спадок не визначався жодними правовими нормами.

З розвитком держави поділ її території на військово-територіальні одиниці замінюється на адміністративно-територіальні одиниці: землі, які поділялись на волості, а ті – на села. Управляти Київським князям допомагали намісники (посадники), волостелі, тіуни, старости та інші представники адміністрації. Посадники, на відміну від тисяцьких і сотських, які були передусім командирами дружини, а вже згодом отримували адміністративні функції, - відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях (у найважливіших центрах) на чолі округу чи міста. Як представники князя вони здійснювали його функції: судили, збирали данину і різні мита (спеціальні пункти збору данини називались погости), відали поліційними справами, керували військовими силами міста, а також у їхньому віданні перебувала прилегла сільська територія. Здебільшого князі призначали посадниками бояр та інших “добрих мужів”. Посадники і волостелі (управителі волостей, які здійснювали адміністративні і судові функції) мали найближчих помічників – тіунів та помічників зі спеціальних справ – мечників, мостників, вирників. Селами управляли старости, які обирались жителями. Усі ці посадові особи за службу отримували не плату від князя, а з населення “корм” у вигляді різних поборів. Так формується на зміну десятковій система кормління (посадництва).

З розвитком феодалізму виникає друга система правління Київської Русі – двірцево-вотчинна, при якій не розмежовуються органи державного управління та управління особистими справами князя – все управління здійснює двір князя (чи вотчина боярина) – кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав якоюсь сферою господарства чи був близьким прислужником господаря, міг з його дозволу виконувати також, крім безпосередніх обов`язків при дворі (вотчині), державні функції. Очолював князівський двір і виконував важливі державні доручення двірцевий-огнищанин; канцелярію очолював печатник, князівським помешканням завідував покладник; воєвода був начальником усіх збройних сил князівства, тіун конюший відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми, стольник організовував постачання князівського двору продуктами, були й інші слуги-урядовці. Цим вищим посадовим особам прислуговували різні управителі – тіуни і старости; князівським господарством відали ключники або тіуни. Різні князівські доручення виконували спеціальні служилі люди – биричі, дітські, отроки. Двірцево-вотчинна система управління існувала на усіх рівнях феодальної земельної ієрархії – у великокнязівському домені, у володіннях місцевих князів, у боярських вотчинах, в яких бояри навіть отримали право суду над залежним населенням.

Місцеві князі. Спершу на місцях владарювали племінні князівські династії (до середини 10 ст. місцеві князі часто називались великими), які перебували “у послуху” Київському князю – виставляли йому народне ополчення, сплачували частину зібраної з підвладної їм території данини,