повернути борг кредитор складав присягу про факт надання позики (Ст.52 Розш.Пр.). Боржник щомісячно сплачував відсотки – “рези” на гроші, “настав” на мед, “присоп” на жито; а якщо сплата боргу тривала понад рік, то стягувались річні відсотки – 50% суми боргу (Ст.51 Розш.Пр.). Після Київського народного повстання 1113 р. проти лихварів Володимир Мономах обмежив стягнення відсотків строком у 2 р., після чого поверталась лише взята у борг сума; якщо ж позикодавець вже отримав відсотки за 3 р. (тобто, 150% боргу), то він втрачав право право на повернення боргу (Ст.53 Розш.Пр.).
Особливим був договір позики між купцями, за яким кредит надавався для збільшення торгівельного оброту, притому не вимагалась присутність послухів, а договір грунтувався на довірі, у разі ж спору кредитор складав очищувальну присягу (Ст.48 Розш.Пр.); отож, це був зародок феодальних купецьких товариств “на вірі”. Притому, розрізнялись 3 види банкрутства купців: 1. банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, ушкодження судна, пожежі чи розбійницького нападу, - коли купцю надавалась відстрочка у сплаті боргу; 2. коли купець проп`є чи програє чужий товар, кредитори на власний розсуд могли надати йому відстрочку у поверненні боргу або продати його у рабство (Ст.54 Розш.Пр.); 3. злісне банкрутство, - коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста чи чужоземця (які не знали про його місцеві борги) і не повертав її, то продавався у рабство, а з отриманих від продажу його особи і майна грошей передусім відшкодовувались збитки князя, потім заїжджих гостей, а залишок розподілявся між місцевими кредиторами (Ст.55 Розш.Пр.).
Договір особистого найму передбачав, що наймання у прислужництво (тіунство, ключництво) переводило у стан холопства, якщо інше не було спеціально обумовлене, а здебільшого – у феодальну залежність.
Сімейне право розвивалось відповідно до канонічного права. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства (а часто і опісля) регулювались звичаєвим правом – зберігалось викрадення наречених, багатожонство. З прийняттям християнства були уведені нові принципи сімейного права, грунтовані на нормах візантійського церковного права: моногамія (одношлюбність), ускладнене розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за перелюб. Шлюбний вік становив 12-13 рр. для жінок та 14-15 рр. для чоловіків. Для укладення шлюбу вимагалась згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб. Дружина була дієздатною і рівною за правовим статусом чоловікові; так, встановлювалась однакова міра покарання за вбивство як чоловіка, так і жінки. Дружина зберігала своє окреме майно у шлюбі. Розлучення надавала церква у рідкісних випадках.
Спадкове право. Вже договір Київської Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадкування за заповітом (а згодом Ст.92 Розш.Пр.) і за законом. Спершу за законом спадкували лише сини - батьківський двір неподільно переходив до молодшого сина, а решта майна розподілялась порівну (Ст.100 Розш.Пр.), притому сини були зобов`язані видати заміж сестер із приданим (Ст.95 Розш.Пр.). За договором 911 р. за відсутності синів спадкували брати померлого. Згодом майно бояр і дружинників за відсутності синів стало переходити до дочок (Ст.91 Розш.Пр.), а пізніше це право поширилось і на біле духовенство, ремісників, вільних общинників. Майно смердів за відсутності синів вважалось вимороченим і переходило до князя, але певна частина виділялась незаміжнім дочкам (Ст. 90 Розш.Пр.). Незаконні діти не мали спадкових прав, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю (Ст.98 Розш.Пр.). До досягнення повноліття спадкоємцями спадщиною розпоряджала їх матір.
Дружина-вдова ставала главою сім`ї і отримувала частину майна “на прожиття”, якою розпоряджалась на власний розсуд (Ст.93 Розш.Пр.), але заповідати її могла лише своїм дітям, розподіляючи розміри часток за власним бажанням (Ст.106 Розш.Пр.). За відсутності заповіту матері її частку отримував за законом той з дітей, на чиєму дворі знаходилось її майно і при кому матір проживала (Ст.103 Розш.Пр.). Якщо мати-вдова вдруге виходила заміж, то призначався опікун над майном неповнолітніх спадкоємців з найближчих родичів, у т.ч. вітчим. Майно передавалось опікуну при свідках; за виконання своїх обов`язків опікун мав право користуватись доходами з майна опікуваних, а в разі втрати частини спадщини відшкодовував збитки спадкоємцям (Ст.99 Розш.Пр.).
Кримінальне право
Види злочинів вперше були визначені у договорах Київської Русі з Візантією – вбивство, удар мечем, майнові злочини. Поняття злочину у “Руській Правді” трактувалось як “обида”, тобто порушення громадського спокою у будь-якій формі, незалежно від заподіяння фізичної чи матеріальної, чи моральної шкоди. Кримінальний злочин не відрізнявся від цивільного правопорушення; так, злісна несплата боргу за цивільно-правовою угодою визнавалась обидою і тягла накладення штрафу (Ст.15 Кр.Пр.).
Об`єктами злочинного діяння були: влада князя, особа (передусім феодала), майно, звичаї. Об`єктивною стороною злочину вважалась спроба вчинити злочин (тобто, замах) і закінчений злочин. Суб`єктивною стороною злочину був умисел; так, передбачалась їзда на чужому коні без дозволу (Ст.12 Кр.Пр. і Ст.33 Розш.Пр.), встановлювався значний розмір штрафу за злісне знищення майна; також розрізнялось вбивство, скоєне з умислом, випадково, у стані афекту, у бійці, у стані сп`яніння тощо (Ст.19, 20 Кр.Пр., Ст.7, 26 Розш.Пр.). Суб`єктом злочину вважався будь-хто, крім раба, що був власністю господаря, який і ніс матеріальну відповідальність за його неправомірні дії та міг застосувати до нього фізичне покарання – міг катувати, страчувати, та після Ярослава Мудрого вбивство раба було заборонено. Не існувало вікового обмеження кримінальної відповідальності. Поняття осудності було ще невідоме, та вже існувало поняття співучасті, зокрема у скоєнні