Утім відповідно до пункту 12 Роз’яснення № 02-5/78, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним; за таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема, ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. Вказане у повній мірі стосується і оплати послуг адвоката, відшкодування якої може бути зменшене господарським судом у випадку встановлення її неспіврозмірності. Чіткі критерії для визначення співрозмірності витрат на оплату послуг адвоката відсутні, а тому вирішення цього питання цілком залежить від розсуду господарського суду, який розглядає справу. Наразі, аналіз практики Вищого господарського суду України показує, що, як правило, співрозмірним визнається розмір витрат на оплату послуг адвоката у сумі, що не перевищує 10 % від ціни поданого позову.

Схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року Правила адвокатської етики (статті 4, 17, 33, 34) поділяють оплату за послуги адвоката на гонорар і фактичні видатки, пов’язані з виконанням доручення. Згідно з практикою, що склалася у господарських судах, у складі витрат, які підлягають сплаті за послуги адвоката, відшкодовується лише гонорар, а фактичні видатки, пов’язані з виконання адвокатом доручення, не відшкодовуються. Тому надзвичайно важливо, укладаючи угоду про надання правової допомоги, окремо вказати розмір гонорару та фактичних видатків, пов’язаних із виконання доручення. Якщо цього не зробити, існуватиме висока ймовірність відмови господарського суду у відшкодуванні таких витрат, обумовлена неможливістю господарського суду виокремити гонорар із загальної вартості адвокатських послуг.

Відповідь на питання про те, які документи необхідно подати господарському суду для отримання відшкодування витрат на оплату послуг адвоката, дає абзац 2 пункту 10 чинної редакції Роз’яснення № 02-5/78. У ньому йдеться про те, що документальним підтвердженням здійснення таких витрат є угода про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформлена довіреність, видана стороною представникові її інтересів у суді, і платіжне доручення або інший документ, який підтверджує сплату відповідних послуг.

Незважаючи на те, що у рекомендації йдеться про можливість подання господарському суду або угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді, якою є угода про надання правової допомоги, або належно оформленої довіреності (про що свідчить використання сполучника «та/або»), ми б все ж таки рекомендували подавати обидва документи. Більш цього, радили б зазначати у довіреності, що представник має статус адвоката, і, крім зазначених у рекомендації документів, подавати до господарського суду свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, а якщо адвокат є членом адвокатського об’єднання, то ще і копію свідоцтва про реєстрацію адвокатського об’єднання.

На сам кінець зазначимо, що у судовій практиці щодо відшкодування витрат, які підлягають сплаті за послуги адвоката, панує уявлення про те, що адвокатська діяльність не є підприємницькою. Відповідно, поширеним явищем є відмова у відшкодуванні таких витрат у разі, коли з угоди про надання правової допомоги чи документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, слідує, що адвокат при наданні правової допомоги діяв як фізична особа-підприємець або як працівник юридичної особи, що не має статусу адвокатського об’єднання [20].

Отже, чинне господарське процесуальне законодавство надає можливість відшкодування сторонам витрат на оплату послуг адвоката (на відміну від витрат, що підлягають сплаті за послуги інших представників). Однак у силу недостатнього правового регулювання судова практика перетворила реалізацію цього права на занадто формалізовану процедуру, без знання тонкощів якої практично не можливо отримати такого відшкодування

2.2. Судова експертиза в господарському процесі

Одним із найважливіших інститутів господарського процесу є інститут судової експертизи. Його формування проходило поступово, шляхом прийняття відповідних законодавчих актів та їх застосування на практиці. В результаті сформувалася відповідна правова база, що регулює питання організації та проведення судових експертиз у господарському процесі. Згадана правова база представлена Господарським процесуальним кодексом України, Законом України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 р. №4038-ХІІ (далі – Закон про судову експертизу), а також низкою підзаконних нормативних актів.

Попри наявність підзаконних нормативно-правових актів, на практиці не завжди можна дійти єдиного висновку щодо порядку організації та проведення конкретної експертизи. У цій статті ми розглянемо цікавий, на наш погляд, приклад з судової практики, пов’язаний з організацією та проведенням судової експертизи [20].

Фабула справи

У квітні 2005 р. ТОВ “Д” (далі – продавець) та ВАТ “С” (далі – покупець) уклали договір купівлі-продажу гідравлічного крану з телескопічною стрілою та подовжувачем стріли на спеціальному шасі (далі – кран). Згідно з договором продавець взяв на себе зобов’язання доставити кран покупцеві своїми силами за власний рахунок. Продавець доставив кран, а покупець – оплатив вартість товару в повному обсязі.

У жовтні 2005 р. фахівці покупця провели технічний огляд крану з метою підготовки його до введення в експлуатацію. В ході технічного огляду виявилося, що прилад захисту крану не здійснює контроль вантажних характеристик у двох режимах роботи, а також інші недоліки, що не дозволяють покупцеві приступити до експлуатації крану. За висновками перевірки представники покупця склали акт перевірки технічного стану крану після проведення робіт з підготовки до введення в експлуатацію.

У грудні 2005 р. покупець звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом, в якому