З наведеної норми вбачається, що суд може застосувати будь-який із трьох варіантів поділу спільного майна подружжя, що залежить від особливостей речового складу майна. Не може суперечити закону одночасне застосування судом усіх трьох варіантів поділу майна, тобто одну частину речей поділити в натурі, другу частину розподілити між подружжям з врахуванням їх вартості, третю частину конкретних речей присудити в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. При застосуванні перелічених способів поділу суд відповідно до ст. 29 КпШС України має брати до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Однак судовий поділ майна не може відбутися без попереднього визначення часток кожного з подружжя у спільному майні. Тобто суд має насамперед визначити їх частки у спільній власності і лише після цього вирішувати питання про поділ майна. Звичайно, це не означає, що спершу має подаватися позов про встановлення часток у спільній власності, а після його розгляду необхідно звертатися до суду з новим позовом про поділ спільного майна. Цивільно-процесуальне законодавство дозволяє об'єднувати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою. На наш погляд, саме така пов'язаність існує в позовних вимогах про визначення часток між подружжям та поділ їх спільного майна, оскільки за своїм правовим змістом вони є однорідними. Більш того, як правило, юридичне неможливо взагалі здійснити поділ спільного майна подружжя без визначення у ньому часток кожного з подружжя, особливо тоді, коли один з подружжя звертається з вимогою збільшити розмір його частки. Власне, і в усіх інших випадках суд так чи інакше змушений констатувати наявність у обох із подружжя права на 1/2 права власності у спільно нажитому майні, керуючись презумпцією його спільності, встановленою шлюбним законодавством.

Між тим, як свідчить судова практика, позивачі переважно звертаються з позовами лише про поділ чи розподіл спільного майна, за якими суд не лише виносить рішення про поділ (розподіл) майна, але і про визначення часток подружжя у ньому.

В окремих позовних заявах позивачі звертаються безпосередньо з вимогою про поділ майна у нерівних частках.

Так, у березні 1993 року 3. пред'явила позов до М., в якому просила суд провести поділ майна, виділивши їй при цьому половину будинку і грошову компенсацію за половину автомобіля.

Тобто в таких позовах фактично ототожнюються вимоги про поділ спільного майна та визначення часток подружжя у цьому майні, незважаючи на те, що шлюбно-сімейне законодавство підстав для такого ототожнення не дає. Так, у ст. 28 КпШС України записано, що у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Це означає, що поділ майна суд може здійснити після визначення ідеальної частки кожного з подружжя у їх спільній власності. Однак навіть якщо жоден з подружжя не вимагає збільшення розміру своєї частки, суд зобов'язаний провести поділ спільного майна у рівних частках. Очевидно, створенню такої дещо неоднозначної правової ситуації сприяло розміщення положень про розмір часток подружжя та про поділ їх спільного майна в двох окремих статтях КпШС України (ст. ст. 28, 29). Думається, що усунення такої двозначності у врегулюванні цієї ситуації можливе шляхом внесення до норми ст. 29 КпШС України застереження про необхідність проведення поділу майна подружжя відповідно до встановлених подружжям або судом часток.

Чинний КпШС України передбачає можливість відходу суду від принципу рівності часток. Так, згідно зі ст. 28 КпШС в окремих випадках суд може відійти від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. І. Жилінкова перелічені обставини для відходу від начала рівності часток подружжя розглядає як підстави, за якими частка одного з подружжя може бути збільшена, і водночас стверджує, що в сімейному законодавстві не встановлені підстави для зменшення частки одного з подружжя у спільному майні. Такі твердження вимагають певних застережень. По-перше, перелічені в ст. 28 КпШС обставини, що дають суду право відходити від принципу рівності часток у спільному майні, можуть вважатися лише умовно загальними підставами для збільшення частки одного з подружжя, оскільки вони не містять конкретних фактів, що мають враховуватися судом у такій ситуації. По-друге, перелічені в ст. 28 КпШС обставини, враховані судом для відходу від принципу рівності часток для одного з подружжя, є загальною підставою для збільшення його частки і водночас загальною підставою для зменшення частки другого з них.

Відсутність у сімейному законодавстві конкретних підстав для відходу від принципу рівності прав подружжя на спільне майно активно компенсовувалася відповідним формуванням позицій з розгляду справ цієї категорії у судовій практиці радянського і сучасного періодів. Зокрема, ще в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 червня 1973 р. № 6 "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР" (втратила чинність) було записано, що відходячи від начала рівності часток подружжя або визначаючи спосіб поділу їх спільного сумісного майна на підставі ст. ст. 28 і 29 КпШС України, суди повинні в рішеннях зазначати, які саме інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу, при цьому враховані. Із цих роз'яснень однозначно випливає, що суд має враховувати не саму наявність на вихованні у одного з подружжя неповнолітніх