згідно Конституції України при здійсненні правосуддя не допускається використання доказів, отриманих з порушенням закону. Докази, отримані з порушенням вимог КПК України, є недопустимими; вони не мають юридичної сили і не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися для доказування будь-якої з обставин, що підлягають встановленню у кримінальній справі [13, c. 50].
Виходячи із закону повинні визнаватися недопустимими докази, отримані особою, не уповноваженою на те законом (перелік посадових осіб, яким надано право збирати докази, приведений в ст. 66 КПК). По цій підставі докази повинні також визнаватися недопустимими, зокрема, якщо вони отримані слідчим або дізнавачем, що не прийняв справу до провадження; дізнавачем замість слідчого, якому підслідна справа; слідчим, дізнавачем або суддею, який згідно закону підлягав відводу; якщо порушені правила перебування під слідством або підсудності; отримані з неналежного джерела, зокрема показання потерпілого, коли за висновком експертизи він через його психічний або фізичний стан виникає сумніви в його здатності правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати про них показання, висновок експерта, який підлягав відводу через його зацікавленість в результатах справи, некомпетентність і інші причин; в результаті слідчої дії, не передбаченої КПК України, наприклад, отримання від підозрюваного так званого щиросердого визнання замість явки з повинною або допиту його відповідно до закону; всякого роду пояснення, отримані від підозрюваного за час його адміністративного арешту замість затримання в порядку ст. 106 КПК [57, c. 240-241].
Найбільш поширене в практиці визнання недопустимими доказів, отриманих з порушенням прав учасників кримінального судочинства або встановленого КПК України порядку. Недопустимими вважаються, наприклад, докази, отримані шляхом провадження слідчих дій до порушення кримінальної справи, коли це не передбачено законом (наприклад, у невідкладних випадках до порушення справи може бути оглянуте місце події); у результаті слідчої дії, проведеної у відсутність осіб, участь яких за законом обов’язкова (зокрема, педагога і законного представника при допиті неповнолітнього потерпілого або свідка, понятих – при обшуку); в результаті допиту в нічний час за відсутності для того підстав; недотримання прав учасників слідчої дії на ознайомлення з протоколом і внесення зауважень і тому подібне.
Останніми роками у зв’язку з розвитком техніки копіювання документів в судовій практиці виникло питання: чи можуть визнаватися допустимими доказами ксерокопії документів або вони обов’язково повинні бути відповідним чином завірені.
Проблема, головним чином, полягає в тому, що при сучасній техніці за допомогою ксерокопіювання можна виготовити копії, які будуть компіляцією декількох документів, на документ може бути перенесено з іншого документа підпис тієї або іншої особи і тому подібне. Таким чином, незавірена ксерокопія не відповідає вимогам достовірності і тому не повинна отримати статус доказу [8, c. 40-41].
У практиці це питання вирішується неоднозначно. По багатьом справам, зокрема про економічні злочини, незавірені ксерокопії складають значну частину матеріалів справи. КПК України не містить яких-небудь вимог до оформлення копій протоколів слідчих дій, судового засідання і інших документів.
Що стосується документів, що отримуються по судових дорученнях з іноземних держав, то вимоги до них передбачені Європейською конвенцією про взаємну правову допомогу у кримінальних справах (Страсбург, 20 квітня 1959 р.). Як сказано в п. 3 ст. 3 Конвенції, якщо витребовуюча сторона спеціально не витребовує оригінали документів, то інша сторона може передати завірені копії або завірені фотокопії матеріалів або документів [90, c. 108].
Згідно із законом доказ може бути визнаний недопустимим в будь-якій стадії процесу. Рішення про виключення недопустимого доказу може бути ухвалене дізнавачем, слідчим, прокурором, судом за клопотанням сторін. Як правило, чим раніше буде виключено доказ, отриманий з порушенням закону, тим краще, хоча тактичні міркування захисту можуть спонукати почекати із заявою клопотання про це.
Кожен доказ підлягає оцінці як з точки зору його відносності і допустимості, що служить необхідною умовою його використання в доказуванні, так і з точки зору достовірності.
Достовірність доказів в процесі доказування підлягає перевірці так само, як їх відносність і допустимість.
Перевірка доказів включає: а) встановлення джерела доказу, тобто джерела отримання відомостей про факти (при цьому мається на увазі і перевірка доброякісності, надійності джерел доказів, перерахованих у ст. 65 КПК: показань потерпілого, свідка, висновків і показань експерта і фахівця, речових доказів, протоколів слідчих і судових дій, інших документів, а також показань підозрюваного і обвинуваченого); б) зіставлення доказів, що перевіряються, з іншими, наявними у кримінальній справі, з’ясування того, чи немає між ними суттєвих суперечностей; в) отримання інших, додаткових доказів, які підтверджують або спростовують ті, що перевіряються [85, c. 307].
Не слід думати, що перевірка доказів – відособлений, завершальний етап доказування, що вона проводиться тільки після того, як зібрані всі необхідні докази. Ні, така перевірка відбувається на всіх етапах кримінального судочинства. Достовірність доказів так само, як їх відносність і допустимість, перевіряється як у міру збирання доказів, так і на завершальному етапі, при ухваленні рішення у справі.
Перевірка доказів проводиться посадовими особами, ведучими розслідування і судовий розгляд справи: дізнавачем, слідчим, прокурором, судом. Захисник ініціює перевірку достовірності доказів, перш за все доказів обвинувачення, що викликають у сторони захисту сумнів, суперечать її позиції, її версії. Захисник робить це, беручи участь у провадженні слідчих дій (на досудовому розслідуванні – окремих, вказаних в законі, а в судовому розгляді – всіх); заявляючи на користь підзахисного клопотання про провадження процесуальних дій і ухвалення процесуальних рішень для встановлення обставин, що мають значення для