Ці вимоги особливо відносяться до справ, у яких обвинувачення побудоване головним чином па непрямих доказах. У таких справах слід критично оцінювати кожен доказ, пам’ятаючи при цьому, що непрямі докази можуть бути визнані достатніми для встановлення винності підсудного тільки в тому разі, якщо вони утворюють логічно послідовний ланцюг, що замикається на обвинуваченні. Наявність дефекту хоч би в одній з ланок робить весь ланцюг сумнівним, недостовірним і дозволяє стверджувати про недоведеність винності підсудного [75, c. 105].

Велике значення має композиційно правильна побудова мови в частині аналізу доказів. До формування цієї частини виступу захисника відноситься те, що було сказане вище з приводу представлення доказів захистом. У промові докази повинні аналізуватися послідовно, в чітко продуманій системі з тим, щоб у слухачів складалося цілісне враження про позицію захисника по відношенню до конкретного обвинувачення, про обґрунтованість його доводів [143].

Значну складність представляє аналіз доказів в об’ємних, багатоепізодних справах, де розглядати кожен доказ окремо фізично неможливо. У подібних випадках необхідно спробувати згрупувати докази по тому або іншому критерію, наприклад по однотипних епізодах обвинувачення (скажімо, обвинувачення в організації так званих фінансових пірамід, в справах про яких нерідко беруть участь тисячі потерпілих). Або: виділивши найбільш істотні докази, які захист вважає отриманими з порушенням закону або недостовірними по тих або інших причинах (так, можна обґрунтувати неймовірність впізнання, проведеного з порушенням закону, покладеного в основу обвинувачення по ряду епізодів, наприклад, розбійного нападу або зґвалтування).

Посилаючись на певні факти, обставини в спростування того або іншого обвинувачення, адвокат не може не враховувати, що аргументи, що приводяться ним, нерівнозначні за своїм значенням, що серед них є, так би мовити, сильніші, які здатні істотно вплинути на висновки суду, і менш значні, відносно слабкі. Перед захисником неминуче виникає питання, в якій послідовності наводити ці доводи в промові: чи починати, наприклад, із слабкіших, поступово нарощуючи силу аргументації, щоб завершити її найбільш вагомими доводами, або, навпаки, відразу ж показати всю потужність, неспростовність позиції захисту шляхом приведення найсильніших доводів, а потім вже додати до них інші? Або застосувати якийсь інший, комбінований метод?

Дати на ці питання якусь єдину відповідь неможливо. Все залежить від конкретних обставин справи, від того, який арсенал аргументів має в своєму розпорядженні захист, нарешті, від уміння, досвіду адвоката. У всякому випадку можна, очевидно, стверджувати, що в якій би послідовності не приводилися доводи захисту, ніколи не треба завершувати аналіз доказів відносно слабкими аргументами.

Найчастіше, за наявності достовірних даних про винність підсудного у вчиненні того або іншого злочинного діяння, захист не в змозі оспорювати обвинувачення повністю. Тому інколи у промові захисника аналіз доказів має на меті обґрунтувати твердження про недоведеність тільки частини обвинувачення або про інший мотив скоєння злочину і т.д. До аналізу доказів захист, поза сумнівом, повинен звертатися і при заперечуванні юридичної оцінки злочинних діянь, і при проханні про поблажливіше відношення до покарання винного, бо висновки з усіх цих питань також можуть базуватися тільки на доказах, досліджених в судовому засіданні.

Отже, перша, головна вимога до промови захисника – вона повинна бути доказовою за змістом. Але з точки зору переконливості мови, її впливу на слухачів не менше значення мають форма промови, уміння, мистецтво захисника як оратора. Про нерозривний зв’язок змісту і форми судової промови образно писав свого часу відомий судовий діяч і неперевершений оратор А.Ф. Коні: «У кожного, кому належить говорити публічно, і особливо на суді, виникає думка: про що говорити, що говорити і як говорити». І якщо на перші два питання, кажучи словами А.Ф. Коні, відповідають «простий здоровий глузд... і логіка, на основі точного знання предмету, про який доводиться розповідати», причому «фундаментом всього цього, звичайно, повинне служити знайомство зі справою у всіх її найдрібніших подробицях», то «в питанні: як говорити – на перший план виступає вже справжнє мистецтво мови» [83, c. 103].

Не викликає сумнівів, що, будучи перш за все доказовою, на успіх може розраховувати жива, вільна промова, здатна викликати інтерес слухачів, переконати їх в правоті того, хто говорить.

Звичайно, багато що залежить від конкретної ситуації: про що говорить захисник і кому адресована його мова. Коли, наприклад, аналізуються ті або інші конкретні норми Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів, інших нормативних актів або, скажімо, такі докази, як висновок судово-бухгалтерської або судово-медичної експертиз, тим більше якщо промова звернена до професійних суддів, «перли красномовства» зайві, недоречні. Від захисника вимагається діловий, спокійний, логічно послідовний аналіз положень, що викликають спір, що неоднозначно тлумачаться сторонами. У суді присяжних до цього додається обов’язок викласти свою позицію такими словами, щоб вона була зрозуміла непрофесіоналам.

Але якщо промова йде про оцінці показань підсудного, потерпілого, свідків, про відношення до того, що говорять люди, що опинилися деколи в складній життєвій ситуації, – тут вже недостатньо тільки юридичного обґрунтування позиції захисту. Звернемося знову до слів А.Ф. Коні: «В основі судового красномовства лежить необхідність доводити і переконувати, тобто, іншими словами, необхідність схиляти слухачів приєднатися до своєї думки». Промова суха, монотонна, тим більше висловлена «по папірцю», а отже, нудна навряд чи переконає слухачів, навіть якщо виступаючий говорить правильні по суті речі. Тут вже, кажучи знову ж таки словами А.Ф. Коні, необхідне справжнє мистецтво промови [83, c. 104-105].

Мистецтво промови на суді вимагає окремого глибокого розгляду,