Обов’язок захисника не розголошувати вiдомостей, що стали йому вiдомi в зв’язку з професiйною дiяльнiстю, можна подiлити на:

а) заборону розголошення вiдомостей, одержаних внаслiдок здiйснення професiйної дiяльностi, якi можуть завдати шкоди iнтересам пiдзахисного;

б) розголошення державної таємницi або даних досудового розслiдування. До захисника, як i до лiкаря завжди пред’являлась одна обов’язкова вимога – дотримання професiйної таємницi. Ця вимога є неодмiнною умовою дiяльностi адвокатури, тому що вiдносини адвоката i клiєнта можуть будуватись лише на основі взаємної довiри [19, c. 11].

Ст.48 КПК України забороняє захиснику розголошувати вiдомостi, що стали вiдомi йому в зв’язку з виконанням професiйних обов’язкiв. Стаття 69 КПК забороняє допит захисника про обставини, якi стали йому вiдомi в зв’язку з виконанням обов’язкiв захисника, причому не лише в кримiнальнiй справi свого пiдзахисного, а й у будь-якiй iншiй справi, якщо мова йде про обставини, що стали йому вiдомi у зв’язку з виконанням ними своїх професiйних обов’язкiв [48].

Конституцiйне право обвинуваченого на захист передбачає право мати захисника, котрий в жодному разi не може бути трансформований волею слiдчого чи суду в свiдка обвинувачення. Зберiгати таємницю адвокат зобов’язаний не лише в ходi провадження в справi до моменту винесення вироку чи набуття ним законної сили. Вiн не може розголошувати слiдчому чи судові змiст своєї бесiди з обвинуваченим i пiсля розгляду справи. Проте тут виникає питання: чи не є це необґрунтованою пiльгою адвокату, здатною спричинити шкоду iнтересам правосуддя? Адже предметом професiйної таємницi можуть виявитись i вiдомостi про злочин, не вiдомий державним органам. Як же бути в тому випадку, коли, здавалось би, є в наявностi колiзiя двох норм: про заборону розголошення адвокатської таємницi i про вiдповiдальнiсть за недонесення.

Коли пiдзахисний зiзнався захиснику про злочин, який йому поставлений у вину, але який вiн перед слiдчим i судом оспорює, то повiдомлення про це органам влади нiчого б не змiнило: злочин вже вiдомий, якщо вiн iнкримiнується обвинуваченому. До доказового матерiалу таке повiдомлення нiчого б не додало: обвинувачений може вiдмовитись вiд таких зiзнань, тим більше, що розмова проходила вiч-на-вiч. I нарештi повiдомлення адвоката не можна процесуально зафiксувати, бо захисник не може бути допитаний в якостi свiдка по вiдношенню до свого пiдзахисного. Звiдси випливає, що практична користь для правосуддя позицiї, що вiдкидає адвокатську таємницю, як правило, мiнiмальна, явно не спiвмiрна з шкодою, що може бути принесена цими дiями захисника: втрачається довiра мiж захисником i пiдзахисним, тобто приноситься в жертву право особи на захист. Кожна особа, що опинилася в ролi обвинуваченого, може розраховувати на допомогу професiйного захисту не остерiгаючись зловживання своєю довiрою [40].

Отже, нi з точки зору практичних iнтересiв правосуддя, нi з точки зору правової чи моральної, захисник, на мою думку, не може i не повинен розкривати вiдомостi, довiренi йому клiєнтом. Збереження таємниці спiлкування з захисником, тобто адвокатської таємницi, є одним з невiд’ємних прав людини. У випадках розголошення вiдомостей, що становлять державну таємницю, або даних досудового розслiдування, захисник може нести кримiнальну вiдповiдальнiсть.

Захисник є самостiйною фiгурою в процесi, i, як правило, не залежить вiд пiдзахисного у здiйсненнi вираження тактики i методики захисту. Навiть якщо пiдозрюваний, обвинувачений, пiдсудний визнає себе винним, захисник вправi за наявностi для цього пiдстав обстоювати перед судом i слiдчим його невиннiсть або меншу вину. Проте, коли пiдозрюваний, обвинувачений, пiдсудний заперечує свою вину, захисник не може допустити розходження їх позицiй.

Дане питання є одним з найскладнiших з точки зору моральностi, найбiльш дискутованих в правовiй лiтературi. Найпроблематичнiшою видається така ситуацiя, коли обвинувачений зiзнається у вчиненнi злочину перед адвокатом, але вперто вiдмовляється зробити це перед судом.

Вiдповiдно до закону захисник не може вiдступити вiд позицiї пiдзахисного, тобто вiн повинен доводити його невиннiсть, а з другого боку це суперечить його моральним цiнностям. Як бути в такому випадку, як усунути суперечнiсть? Перш за все потрiбно намагатися довести пiдзахисному розумнiсть i кориснiсть для нього чистосередечного зiзнання i зосередити всю роботу над пошуком обставин, що пом’якшили б вiдповiдальнiсть за вчинений злочин.

Але що робити у випадку, коли обвинувачений не прислухається до порад адвоката? Є рiзнi думки з цього приводу. На думку Стецовського Ю.І. адвокат вправi визнати вину свого клiєнта, що оспорює обвинувачення у скоєному злочинi при наявностi доказiв вини, i такс зiзнання зовсiм не пiде на шкоду обвинуваченому, оскiльки адвокат зможе тодi працювати над доведенням меншої винностi обвинуваченого. Адвокат «не має бути повнiстю зв’язаний волею клiєнта», що вiн повинен захищати лише законний iнтерес свого пiдзахисного, в той же час не перетворюючись прямо чи не прямо в обвинувача i не будучи вправi вiдмовитись вiд прийнятого на себе захисту [78, с. 114]. Н.П.Кан вважає, що адвокат, не маючи права вiдмовитись вiд захисту i обвинувачувати свого пiдзахисного, «зобов’язаний рiшуче заявити клiєнтовi, що вiдстоювати хибну позицiю не буде, а вибере самостiйну лiнiю захисту» [52, c. 241]. З нашої точки зору, найбiльш вдалою в цьому питаннi є так звана англiйська доктрина, сутнiсть якої зводиться до наступного:

а) захисники зобов’язанi продовжувати захист, незважаючи на те, що пiд час ходу справи переконаються у