іншого) і облаштував його відповідним чином. Збіль-шується кількість матеріальних елемен-тів, без яких налагодити ефективні ви-робництво та реалізацію товарів стає неможливим. З'являється торговий за-клад - спеціальне місце (магазин, фаб-рика, завод тощо), забезпечене всім необ-хідним для ведення того чи іншого виду торгової діяльності. Торговий заклад ра-зом з готовими товарами, сировиною, використовуваними матеріалами (паливо, вода тощо) та касовою готівкою склада-ють матеріальну частину торгового під-приємства. До неї також належать пов'я-зані з таким підприємством права: на фірму, на товарний знак тощо.
Проте вся названа маса майна і пов'я-зані з нею права залишаються мертвими без участі особи, яка наповнює їх існу-вання економічним змістом. Цією особою є підприємець, який, на думку Г. Шершеневича, з економічної точки зору є скла-довою частиною торгового підприємства, тоді як воно саме об'єктивується з юри-дичної точки зору [79,с.71].
Пізніше, характеризуючи підприєм-ство як об'єкт правовідносин, було додано до переліку його матеріальних складових ще кілька елементів, що були названі "шанси підприємства": ставлення підприємства до клієнтури, ділові таєм-ниці підприємства, налагоджений апарат збуту тощо. При цьому зазначалося, що реальну вартість підприємства складає не лише сума вартостей його матеріальних складових. Досить велику роль у визначенні вартості підприємства грає наявність і склад його шансів.
З переходом від першого до другого з описаних етапів розвитку підприємства, з філософської точки зору, відбувається об'єктивація (опредметнення) суб'єктивного - дій торговця (комерсанта, підприємця). Тобто підприємець як джерело со-ціальної активності розмежовує (але не відокремлює) себе і свій бізнес.
Здійснене І. Галіахметовим досліджен-ня історії розвитку терміна "підприємст-во" на території України у XVIII-XX ст. [51,с.32-36] показує, що дуалізм у застосу-ванні цього терміна для позначення як об'єкта, так і суб'єкта триває з другої по-ловини XIX ст. з переважанням того чи іншого аспекта у різні економічні та по-літичні періоди.
На описуваному етапі підприємство уособлюється не лише тими, хто має з ним справу, так би мовити, завдяки зов-нішнім чинникам, а й самим його госпо-дарем -підприємцем. Усе більшого зна-чення набуває управління підприєм-ством. Поруч із підприємцем - власни-ком до управління залучаються професій-ні менеджери. Подекуди вони повністю замінюють власників під час повсякден-ного оперативного управління. Це можна пояснити збільшенням розмірів капіта-лів, які використовуються у підприєм-ницькій діяльності, і, як наслідок, прихо-дом до господарського обігу корпора-тивних утворень, таких як акціонерні то-вариства, де оперативне управління від-разу всіма співзасновниками-акціонерами виключається з огляду на саму орга-нізаційну форму.
Іншим суттєвим внутрішнім чинником у процесі суб'єктивації підприємства стає відповідальність за наслідки господар-ської діяльності. Для підприємця - влас-ника кількох підприємств найкращим рішенням виглядає обмеження його відповідальності лише майном того підпри-ємства, з яким була пов'язана угода, що спричинила негативні наслідки. Інша справа - інтереси кредиторів, для яких можливість стягнути борги з усього на-лежного підприємцеві майна є запорукою збереження у цілості і схоронності їх (кре-диторів) власних коштів. Примирити та-кий конфлікт інтересів у межах приват-ного права нереально. Рішення має бути прийнято з урахуванням суспільних по-треб. Мається на увазі стабільність еконо-мічних відносин за умов концентрації капіталу в руках великих об'єднань на су-часному етапі розвитку економіки. Адже господарем підприємства сьогодні є не стільки фізичні, скільки юридичні особи, наприклад - великі акціонерні товари-ства. Крах таких учасників процесу гос-подарювання, наприклад, з причини не-дбалого керівництва одним з належних їм підприємств, може потягнути за собою серйозні негативні зрушення у народно-му господарстві цілої держави.
Однак втручання публічної влади у господарську діяльність в умовах ринку є можливим переважно у формі контролю. Зокрема, такому, що дістає вияв у допус-ку до участі у господарській діяльності виключно тих суб'єктів господарювання, що легалізовані у встановленому порядку, а отже, відповідають вимогам, які вису-ваються законодавством. Тобто відпо-відно до ст. 62 ГК у підприємстві мають бути злиті в єдине ціле і юридична особа (правова складова), і належне їй від-окремлене майно (економічна складова). Це дозволяє обмежити підприємницький ризик його засновників і уникнути нега-тивних наслідків для суспільства.
Стаття 63 ГК України визначає види та організаційні форми підприємств в Україні. Під організаційно-правовою формою розуміють, як правило, сукупність майнових та управлінсько-організаційних особливостей, зміст відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності за своїми зобов'язаннями. Стаття 45 ГК встановлює, що підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційно-правових формах, передбачених законом, за вибором підприємця.
1.Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства
таких видів:
•
приватне підприємство, що діє на основі приватної форми власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної форми власності (підприємство колективної форми власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної форми власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної влас-ності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
2.За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної
інвестиції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 розрізняє:
•
підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фон-ді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менш як 10 відсотків);
•
іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100 відсотків).
3.Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фонду та порядку управління підприємством розрізняють – унітарні підприємства та корпоративні підприємства (частини 3.ст.63 ГК України): Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону ста-тний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, роз-діляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.