Пройшло чимало часу, поки наприкінці XVIII - на початку XIX ст. громадянство стало предметом правового регулювання, тільки тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сьогоденню.

Протягом тривалого часу у вітчизняній літературі громадянство визначалось як належність особи до держави, а інколи - при визначенні поняття громадянства - держава порівнювалася з організацією, яка має фіксований склад членів, а громадянство - із членством у такій організації. В радянській літературі громадянство визначалось як особливий політико-правовий зв'язок особи з державою, який базується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і який реалізується в поширенні на таку особу суверенної влади держави незалежно від місця проживання [52, с.256].

У цих визначеннях відображена концепція примату держави над особою, а це, звичайно, є не досить вдалим. Тому що, по-перше, людина не належить державі: громадянство - стійкий юридичний зв’язок особи і держави. По-друге, це й не членство конкретної людини в державі, адже держава - не асоціація людей.

Першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності нашої держави був Закон ”Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991р., у ст. 9 якого закріплено, що ”всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України” [25], а також Закон України ”Про громадянство України” від 8 жовтня 1991р. [17].

Указом Президента України від 31 березня 1992р. було затверджене ”Положення про порядок розгляду питань, пов’язаних з громадянством України”. Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України [29].

У зв’язку з прийняттям Конституції України від 28 червня 1996р. виникла необхідність, приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції України.

Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону про громадянство України 16 квітня 1997р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997р. Відповідно до Закону ”Про громадянство України” і в його розвиток 6 листопада 1997 р. був виданий указ Президента України „Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства” [30].

Ч.1 Закону України ”Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. визначає громадянство України як правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках [16].

Дане правове визначення дає змогу розкрити істотні ознаки громадянства України.

1. Громадянство – це стійкий зв'язок. Не всякий правовий зв’язок особи з державою буде розглядатись як громадянство. Наприклад, характер відносин між іноземцем, який постійно приживає в Україні, та Українською державою визначається також як правовий зв'язок. Але він відмінний того, що існує між громадянином України та Українською державою. Відмінність правового зв’язку Української держави зі своїми громадянами та з іноземцями полягає насамперед у тому, що правовий зв’язок між громадянином України та Українською державою є стійкий, він виникає з моменту набуття особою українського громадянства і продовжується до її смерті (або припинення українського громадянства). А зв’язок іноземця чи особи без громадянства з країною перебування тимчасовий, бо припиняється після його виїзду за межі країни і може бути поновлений тільки при поверненні, в даному разі, в Україну. Зв’язок між громадянином та Українською державою не припиняється навіть в разі виїзду громадянина за межі України. Стійкість правового зв’язку — одна з характерних рис громадянства України. Тобто цей правовий зв'язок не змінюється й не послаблюється від того, що громадянин виїжджає за межі своєї держави. Громадянство не змінюється під впливом зовнішніх факторів.

2. Громадянство - це двосторонній зв’язок, який може припинитися тільки у встановленому законом порядку і за наявності відповідних умов не в однієї, а в обох сторін. Для набуття чи зміни громадянства необхідні дії як певної особи, так і держави.

3. Громадянство – це правовий зв'язок. У визначенні громадянства України, яке дається в преамбулі Закону „Про громадянство України”, підкреслюється правовий характер зв’язку особи й Української держави. Громадянство — правовий, а не фактичний стан. Громадян держави не можна розглядати як сукупність осіб, що проживають на її території, оскільки за цією ознакою останні утворюють населення країни — категорію демографічну. Терміном „населення” охоплюються не тільки громадяни певної держави, а й іноземці та особи без громадянства, які проживають в країні. Громадянином держави особа є не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між особою і державою певних правових зв’язків.

4. Громадянство – це важливе право особи. Інститут громадянства пов’язаний не тільки з реалізацією державного суверенітету, а й з обов’язком держави забезпечувати права людини в Україні. Зокрема, у преамбулі Закону „Про громадянство України” зазначається, що „право на громадянство є невід’ємним правом людини” [16].

Це положення повністю відповідає Загальній Декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. Громадянство, як суб’єктивне право людини, визнається в Україні невід'ємним правом людини. І в цьому плані законодавство про громадянство України виходить з вимог міжнародно-правових стандартів забезпечення прав та свобод людини.

5. Громадянство – це належність. Аналізуючи Закон про громадянство України, необхідно звернути увагу на ст. 3 Закону, яка має назву „Належність до громадянства України”. Визначаючи коло осіб, які є громадянами України, законодавець використовує термін