Згідно ст.8 цього ж закону, особа, яка набула громадянство України і подала декларацію; про відмову від іноземного громадянства, зобов’язання повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави [16].

Отже вся відповідальність за вирішення питань, пов’язаних з інозеним громадянством, залишається на совісті конкретної особи; ці процеси державою Україна належно не контролюються.

Принцип єдності громадянства членів сім’ї реалізується передусім при визначенні громадянства дітей у випадку зміни їх громадянства, але українське законодавство не забороняє членам сім’ї мати різне громадянство.

Принцип недопущення автоматичної втрати громадянства України закріплений у Законі України про громадянство України. Громадянство України втрачається тільки після настання юридичного факту, а саме – видання Указу Президента України, при наявності підстав, зазначених в Законі про громадянство [56, с.18].

Суть положення про право кожної людини на громадянство в тому, що всім комплексом прав людини існують певні права, невід’ємно пов’язані з існуванням у особи громадянства.

Ніхто з громадян України не може бути позбавлений права змінити громадянство. Проте стійкий характер правових зв’язків особи і Української держави не означає насильницького, примусового утримання особи в громадянстві. Це обмежувало б її свободу, тому в законодавстві передбачені нежорсткі правила виходу з громадянства України.

Громадянин України не може бути позбавлений свого громадянства. Ця заборона виходить з права людин, на громадянство, двостороннього характеру зв’язків по громадянству між людиною і державою, який передбачає неприпустимість розірвання цих зв’язків як однією, так другою стороною без взаємної згоди [66, с.19].

Принцип збереження громадянства України особами, які проживають за межами держави, закріплений у ст. 7 Закону про громадянство України. Ця норма гуртується на природному праві людини вибирати місце свого проживання, вільно виїжджати за кордон і без перешкод повертатися. Це закріплює Конституція України у ст. 33 [1].

Громадянство як правовий зв’язок людини з державою існує й за межами територіальної юрисдикції держави. Тому ст. 8 Закону передбачає, що „Українська держава здійснює захист і заступництво громадян України, які перебувають за її межами” [16].

Принцип захисту і піклування про громадян України відповідає ст.25 Конституції України, яка проголошує: „Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебуває за її межами” [1].

Громадянство України засноване на запереченні автоматичної його зміни при укладенні або розірванні шлюбу громадянином України з особою, яка не належить до громадянства України, а також при зміні громадянства одним з подружжя. Ст. 7 Закону «Про громадянство України» відображає сутність громадянства як індивідуального, персонального зв’язку особи з Українською державою, неприпустимість автоматичного припинення громадянства без відповідного волевиявлення особи і збереження встановленого порядку. Ця стаття має істотне значення тому, що за законодавством деяких країн вступ до шлюбу з іноземною особою або розірвання шлюбу з нею часом призводить до змін громадянства [16].

Так, у деяких латиноамериканських країнах жінка, я вступила до шлюбу з іноземцем, автоматично набуває громадянство свого чоловіка. У таких випадках іноді виникають складнощі з визначенням громадянства дітей, колізії з подвійним громадянством [50, с.73].

Ст. 25 Конституції України закріплює таке положення: „Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій держав” Це підтверджує принцип неприпустимості видачі громадянина України іноземній державі, якій закріплений у ст. 9 Закону.

Обсяг прав і свобод, якими може користуватися людина в державі, а також обсяг обов’язків, які на неї покладаються цією державою, перебувають у прямій залежності від наявності чи відсутності у неї громадянства відповідної держави. Конституційне законодавство України виходить з того, що людина, й життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, що права й свободи людини та їх гарантування визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

2.3.Основні питання набуття і припинення громадянства України

Законодавство України, як і законодавство інших держав, закріплює порядок набуття громадянства відповідними категоріями осіб за наявності певних підстав, проте основними з них є набуття громадянства окремо дітьми за народженням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.

У ряді країн можливий також виключний порядок набуття громадянства (колективна натуралізація, оптація, тобто вибір людиною громадянства певної держави, реінтеграція — поновлення у громадянстві).

Набуття громадянства за народженням дитини може здійснюватися на підставі таких принципів:—

за "правом крові" (jus sanguinis), коли береться до уваги громадянство батьків особи незалежно від місця її народження. "Право крові" діє не тільки під час народження дитини, а й може поширюватися на випадки, коли батьки неповнолітньої особи набувають інше громадянство;—

за "правом грунту" (jus soli), коли громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства або за обставин, пов'язаних з територією, з якою фізична особа має певні відносини. Територіальними факторами може бути й місце знайдення дитини, батьки якої не встановлені або невідомі.

Застосування кожного з цих принципів неоднакове. Перевага може надаватися одному з них або ж вони можуть поєднуватися. У законодавстві більшості держав пріоритетним вважається принцип "права крові", а принцип "права грунту" застосовується як додатковий, коли родинні зв'язки не дають змоги цілком певно визначити громадянство особи. "Право грунту", зокрема властиве законодавству США, латиноамериканських країн, в тому числі Кубі, а також Індії та ін. [44, с.53].

В українському Законі зазначені принципи поєднуються, причому "право крові" превалює, а "право грунту" застосовується лише для дітей, батьками яких є особи без громадянства (апатриди) [49, с.60].

Відповідно до