Правовий статус особи визначається як юридично закріплене положення особи в державі й суспільстві. Він становить систему визнаних і закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод і обов'язків, а також законних інтересів особи як суб'єкта права. Права і свободи є соціальними можливостями громадянина, які визначаються й забезпечуються державою, обов'язки — тільки соціальними можливостями, які виражають претензії держави до громадянина, його поведінки [61, с.35].

Юридичне оформлення фактичного становища індивіда реалізується різними шляхами і способами, з допомогою специфічних засобів. Воно починається з того, що людина визнається суб'єктом діючого в суспільстві права і наділяється при цьому правоздатністю, після чого вона може вступати у відповідні правовідносини.

В історії розвитку цивілізації далеко не всі люди визнавались суб'єктами права (наприклад, раби) або визнавалися лише частково (кріпаки).

На сучасному етапі розвитку України, як держави молодої демократії є кілька видів правового статусу:

1) загальний, або конституційний, статус людини і громадянина;

2) спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян;

3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейний стан тощо;

4) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством;

5) галузеві правові статуси (адміністра-тивно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо) [48, с.116-117].

Загальний правовий статус — це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад, сімейного стану, посади, здійснюваних функцій. Цей статус є єдиним і однаковим для усіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю.

Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов'язки, які надані і гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні суб'єктивні права і обов'язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, в які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. По ньому можна судити про характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства. Він не може бути змінений без відома держави, законодавця [48, с.119].

Загальний (конституційний) статус в межах обраної теми цікавить нас найбільше, а тому, нижче йому буде приділена належна увага.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості становища окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, вузівських працівників, учителів, фермерів, селян, робітників, учасників війн тощо). Ці верстви населення на підставі конституційного статусу громадянина можуть мати додаткові права, обов'язки, передбачені законодавством.

Вважається, що кожна галузь пава визначає свій правовий статус особти, якій є по-суті родовим

Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особи (стать, вік, сімейний стан, виконувану роботу тощо). Цей статус рухомий, динамічний, він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в процесі її життєдіяльності.

Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємопов'язані, практично нероздільні. Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів багато, а індивідуальних — рівно стільки, скільки громадян.

Виходячи з цього можна зробити висновок, що правовий статус іноземця, особи без громадянства — це самостійні категорії. Але якщо вони формуються на основі правового статусу українського громадянства (за винятком іноземців, які мають дипломатичний статус), є підстави говорити про правовий статус особи в цілому [57, с.84].

Під конституційним статусом особи розуміють загальні, ба-зові засади, за допомогою яких у Конституції України визна-чаються основні права, свободи й обов'язки людини та грома-дянина; гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та соціальними цінностями й благами, а також ко-ристуватися свободою дій і поведінки в межах Конституції та інших законів України.

Конституційний статус громадянина — це поняття, яке відоб-ражає тільки те, що властиве всім і кожному члену суспільства, і "залишає" за своїми межами все приватне, індивідуальне, що сто-сується конкретних осіб або їх груп.

Сучасні автори, розглядаючи проблему співвідношення держави і особи, визначають такі головні принципи їх взає-модії:

а) взаємна відповідальність держави і особи;

б) гармонійне поєднання інтересів держави і особи;

в) єдність прав і обов'язків держави і громадян;

г) рівність основних прав і обов'язків громадян;

ґ) розширення прав і свобод громадян, підвищення їх со-ціальної активності, відповідальності і самодисципліни при

виконанні обов'язків;

д) законність цих стосунків [61, с.37].

Структуру конституційного статусу особи в Україні як інтегративного поняття утворюють такі елементи:

- громадянство України;

- правосуб'єктність, яка включає в себе правоздатність і дієздатність;

- основні права, свободи, законні інтереси і обов'язки;

- правові принципи;

- гарантії прав і свобод;

- гарантії правового статусу, серед яких особливе значення має юридична відповідальність;

- правовий статус іноземців;

- право притулку [65, с.12].

Перелічені інститути (елементи) об'єднує те, що норми, які їх утворюють, регулюють зв'язки й відносини між державою загалом та її громадянами і відносини між державою й особами, які не є її громадянами. Однак кожний інститут (елемент) виконує спе-цифічну роль в юридичному оформленні статусу громадян у сус-пільстві й державі. Розглянемо ці інститути (елементи) в довільному порядку.

У Конституції України визначені основні принципи статусу лю-дини і громадянина:

- принцип закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права;

- принцип невідчужуваності та непорушності основних природ-них прав і свобод людини та належність їх їй від народження (стаття 21);

- принцип рівності конституційних прав і свобод громадян (стат-тя 24);

- принцип єдності прав і обов'язків людини перед суспільством (стаття 23);

- принцип гарантованості прав і свобод людини й громадянина (стаття 22);

- принцип невичерпності прав і свобод людини й громадянина (стаття 22);

- принцип недопущення звуження змісту існуючих прав і свобод (стаття 22);

- принцип заборони обмеження конституційних прав і свобод людини й громадянина, крім випадків, передбачених Консти-туцією України (стаття 64) [1].

Правосуб'єктність — це