Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, — Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни». З таких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридичний пам'ятник литовського, білоруського та українського народів [64, с.40].

У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей. Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.

Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства.

На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн. Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеалі повинні збігатися, оскільки:

- здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та міжнародного права;

- громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав людини.

Взаємозв'язок прав людини і прав громадянина підкреслюється тим, що вони у ряді випадків закріплювалися в одному нормативно-правовому акті, наприклад, у Декларації прав людини і громадянина 1789 p., що входить до складу конституційного законодавства сучасної Франції, або в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України 1996 p.

Розгляд прав людини разом із правами громадянина — підстава для:

- визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі;

- встановлення відповідності законодавства країни правам людини.

У дійсності збіг прав людини і громадянина має місце далеко не скрізь.

Принцип поваги прав та основних свобод людини у міжнародному праві, як підкреслюється у Статуті ООН - один із ви-знаних лише в сучасну епоху основних принципів міжнарод-ного права.

Реальне міжнародне співробітництво у сфері сприяння повазі і додержанню прав людини пов'язане зі створенням Організації Об'єднаних Націй. У преамбулі, статтях 1 і 55 Статуту ООН закріплений принцип загальної поваги прав людини й основних свобод [9].

Характерним для Статуту ООН є те, що захист демокра-тичних прав і свобод нерозривно пов'язаний з підтриманням міжнародного миру і безпеки, з розвитком поваги і прав на-родів, із встановленням дружніх відносин між ними. Поло-ження Статуту ООН про права людини стали відображен-ням реакції світового співтовариства на страхіття Другої сві-тової війни.

Найважливішими актами у цій сфері є: Загальна декла-рація прав людини 1948р.;

- Міжнародний пакт про гро-мадянські і політичні права 1966 р. і факультативні про-токоли до нього;

- Міжнародний пакт про економічні, со-ціальні і культурні права 1966 р.

- Конвенції щодо спеціальних аспектів прав лю-дини:

- Конвенція про запобігання злочинам геноциду і покарання за ньо-го 1948р.,

- Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.;

- Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або

- таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984р.;

- Конвенція про права дитини 1989р.;

- Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979р.;

Активно напрацьовується нормативний матеріал міжнародними організаціями: МОП — у галузі трудового, соціально-економічного забезпечення прав людини, ЮНЕСКО — в галузі освіти, науки, куль-тури та іншими спеціалізованими організаціями у відпо-відних їм галузях.

Паралельно створюється нормативно-правовий матеріал на регіональній основі. Нині функціо-нують:

- Європейська хартія прав людини;

- Американська кон-венція прав людини 1969 р.;

- Африканська хартія прав лю-дини і народів 1981 р.;

- Конвенція СНД про права і ос-новні свободи людини 1995 р. та ін.

Уже до середини 70-х