Юридичні (спеціальні) гарантії охоплюють усі правові засоби, які забезпечують реалізацію прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. При цьому, крім внутрішньодержавних, Конституція України передбачає також і міжнародно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина. Так, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. З цього конституційного положення випливає, що право звертатися зі скаргою до міжнародних організацій обумовлено наявністю відповідних міжнародних договорів України і може бути використане лише після того, як буде вичерпано всі національні засоби правового захисту [1].

Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов'язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

1. Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.

2. Комісію з прав людини ООН.

3. Спеціальні органи ООН - Комітет із прав людини (міжнародний пакт про громадянські і політичні права), Комітет з економічних, соціальних та культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права), Комітет з прав дитини (Конвенція про права дитини), Комітет із ліквідації расової дискримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації), Комітет проти застосування катувань (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання).

4. Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з прав людини). За розпорядженням Верховного комісара ООН з прав людини встановлено «лінію прямого зв 'язку з питань прав людини» - постійно діючу лінію факсимільного зв'язку, яка дозволяє Центру з прав людини ООН контролювати надзвичайні ситуації в галузі порушень прав людини. Лінія прямого зв'язку доступна для жертв порушень прав людини, для їхніх родичів і неурядових організацій.

5. Європейський суд із прав людини. У громадян України можливість звертатися до Європейського суду з'явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 р. Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до Конвенції Європейський суд працює на постійній основі та складається з 40 суддів (по одному від кожної держави - члена Ради Європи). Стосовно заяв про порушення прав і свобод з боку держави, що надходять від громадян України, Європейський суд:

1) може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було використано всі національні засоби захисту аж до звернення до Верховного Суду України і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національною установою України;

2) не розглядає заяв, які надійшли до Суду ще до того, як Україна стала членом Ради Європи;

3) не розглядає індивідуальних заяв, якщо вони:

-  анонімні;

-  за своєю сутністю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським судом або вирішене іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містить ніякої нової інформації; -  є зловживанням правом на оскарження або явно необгрунтованими; -  є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї. Європейський суд приймає до розгляду лише такі скарги, які пов'язані з порушенням прав, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї. До них, зокрема, відносять права: - на життя; - на повагу до гідності; - на свободу і особисту недоторканність; - на законність обвинувачення і справедливість належного та безстороннього суду; - підозрюваного, обвинуваченого на захист; - на те, що відносно кожної людини закон не матиме зворотної сили, крім випадків, коли він пом'якшує чи скасовує відповідальність особи; - засудженого на перегляд вироку; - на компенсацію шкоди, завданої незаконним засудженням; - не бути вдруге покараним за один і той самий злочин; - на невтручання в особисте і сімейне життя; - на недоторканність житла; - на таємницю листування; - на свободу думки, совісті й релігії; - на свободу виявлення поглядів; - на свободу мирних зборів; - на участь в асоціаціях (політичних партіях і громадських організаціях); - на створення сім'ї, а також право чоловіка і жінки мати рівні громадянські права у шлюбі; - на захист від будь-якої дискримінації; - на приватну власність; - на освіту; - виборче право; - право не бути позбавленим волі лише на підставі неспроможності виконання свого договірного зобов'язання; - на вільне пересування і свободу вибору місця проживання на території певної держави, де людина законно перебуває; - вільно залишати будь-яку країну, право громадянина не бути висланим з території своєї держави, а також право безперешкодного в'їзду на її територію; - право іноземця не бути свавільно висланим за межі держави, на території якої він законно проживає [35, с.389].

Розділ 4. Конституційно правовий статус

Іноземців в Україні

4.1. Правовий режим іноземців та осіб без громадянства

Основою адміністративно-правового статусу іноземців і осіб без громадянства в Україні є: Конституція України, Закони України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 04 лютого1994 р., «Про імміграцію» від 07 червня 2001 р., Правила в'їзду іно-земців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її те-риторію (затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р.), Положення про прийом іноземців та осіб без грома-дянства на навчання до вищих навчальних закладів (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1998 р.) тощо.

Відповідно до ст. 26