Поряд з ним досить часто використовують такі поняття, як «особа» та «індивід». Зокрема, Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими, ухваленими на першому Конгресі ООН з попередження злочинності й поводження з правопорушниками 30 серпня 1955 р., регламентуються стосунки з особами, котрі перебувають під арештом чи очікують суду, особами, заарештованими чи ув'язненими без пред'явлення обвинувачення [8].

У низці міжнародно-правових документів йдеться про права індивідів. Прикладом може бути Азіатсько-тихоокеанська декларація людських прав індивідів і народів, ухвалена 15 лютого 1988 р. на ІІ конференції юристів країн Азії і Тихого океану [38].

У Конституції й поточному законодавстві України найчастіше вживаються поняття «громадянин» і «особа» [1]. Цікавим є застосування у Конституції України терміну «кожен» при закріпленні прав, свобод і обов’язків. Загальна декларація прав людини користується такими поняттями як «всі люди», «кожна людина», «ніхто» [8].

Людина – це біологічна істота, тобто одна з форм земного життя, яка наділена здатністю мислити, створювати й використовувати знаряддя праці, володіти членороздільною мовою й нормально розвиватися лише в широкому й тісному спілкуванні із собі подібними. Цей термін характеризує представника людського роду (індивіда) як особливу колективістську біологічну істоту.

Особа – людина як суб’єкт, що вже має індивідуальні, саме цій конкретній людині притаманні інтелект, моральні та інші якості, сформовані у процесі суспільного життя.

Ст.1 Закону України ”Про громадянство України” від 18 січня 2001р. вказує, що у цьому Законі термін особа вживається у значенні фізична особа [16].

Згідно ч.1 ст. 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою [12].

У відповідності до ст.18 Кримінального кодексу України суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність [11].

Зі вказаних положень законодавства, а також змісту Цивільного кодексу України випливає, що в Україні існує два види осіб – фізичні і юридичні особи. Юридична особа з моменту її створення наділена певною право-, діє- і деліктоздатністю, а фізична особа – не завжди. Малолітня фізична особа у віці до 14 років або фізична особа визнана в судовому порядку недієздатною, факитично не здатні брати участь у правовідносинах [12].

В загальному можна сказати, що з точки зору теорії поняття «людина» -біологічне, а «особа» - соціальне. На практиці, у чинному законодавстві поняття «людина» і «фізична особа» мають рівнозначний зміст.

Громадянин – це особа, яка перебуває у сталих юридично визначених зв’язках із конкретною державою, що знаходить своє вираження в наявності відповідного громадянства.

Ст.1 Закону України ”Про громадянство України” від 18 січня 2001р. вказує, що громадянин України це — особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України [16].

Терміни «особа» і «громадянин» не є рівнозначними. Найчастіше вони не збігаються. Громадянство, яке виражає певний стан політико-правової належності людини, мають далеко не всі люди. Існують так звані апатриди, особи без громадянства — люди, котрі втратили громадянство однієї держави й не набули його в іншій. Крім того, особами, притягуваними до адміністративної відповідальності, можуть бути як іноземці, так і особи без громадянства. Отже громадяни – це лише частина фізичних осіб, що проживають у певній державі.

Цікавим є визначення деяких інших термінів. Термін «індивід» має біологічне значення і розуміється (в точному значенні слова) як окремий організм або особа. Цей термін не прийнятний для використання у правовій літературі.

Розрізняють терміни «людина» і «особистість», оскільки людина не завжди є особистістю, а проте будь-яка особистість є людиною. Так, навряд чи правильно говорити, що душевно хвора людина є особистістю. Звідси можна припустити, що поняття «людина» ширше за поняття «особистість» [41, с.20].

Не тотожні й визначення «особистість» та «особа». Це стосується ситуації, коли особу не можна визнати за особистість. Адже особою, котрій адміністративним правопорушенням заподіяно майнової чи фізичної шкоди (ст.268 КпАП) [10], може виступати душевно хвора людина, проте, як відзначено вище, її не можна визнати особистістю. При цьому її інтереси представляють законні представники. Тут має місце ситуація, коли поняття «особа» слід вважати ширшим, ніж поняття «особистість». Отже, співвідношення зазначених понять прямо пов'язане з категорією дієздатності.

Інститут громадянства опосередковує відносини держави й особи, оскільки щодо держави особа виступає у специфічній ролі саме її громадянина, а держава, у свою чергу, адресується до неї не як до людини взагалі, а як до свого громадянина. Цей фактор значною мірою визначає правовий статус людини як суб'єкта адміністративного права.

Як правовий інститут громадянство юридично визначає статус особи в суспільстві й державі, правовий зв'язок особи з державою, що поширює на громадянина юрисдикцію держави, її законів. Водночас громадянство означає повне підпорядкування даної особи суверенній владі держави і захист останньою прав громадянина [54, с.22].

Громадянство є юридичною підставою користування відповідним правовим статусом. Громадянин виступає як суб'єкт права, тобто особа, котра визнається законом здатною вступати в правові відносини.

Характеристика співвідношення правового статусу особи та правового статусу громадянина визначає особливості становища людини у державно-організованому середовищі.

Зазначимо, що категорії «правовий статус особи» та «правовий статус громадянина» мають самостійний характер, а їх взаємодія засновується, по-перше, на нерозривності суспільства і держави і, по-друге, на наявності спільних та особливих ознак наведених юридичних понять.

Спільні риси підкреслюють похідний характер цих категорій та їх залежність