У відповідності до ч.1 ст.25 Цивільного кодексу України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. Більше того, згідно ч.2 цієї статті у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Така ситуація має місце, наприклад, при спадкуванні [12].

У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набу-вати і здійснювати громадянські права, створювати для себе гро-мадянські обов'язки й виконувати їх.

В Україні дієздатність громадянина в повному обсязі настає з повноліттям, тобто з досягненням ними віку 18 років. Громадянин не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, встановлених законом. Неповнолітні віком від 14 до 18 ро-ків, а також малолітні віком від 6 до 14 років наділені частковою дієздатністю.

Ч.1 ст.30 Цивільного кодексу України вказує, що цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом [12].

1.3.Співвідношення міжнародно-правового інституту регулювання

прав і свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів

прав і свобод людини в Україні

Під людиною (фізичною особою) у міжнародному праві прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і та українському внутрішньодер-жавному праві має неоднакове значення.

У міжнарод-ному праві під населенням розуміється сукупність фі-зичних осіб, індивідів, що населяють територію держа-ви в даний момент, тобто проживаючих на її території.

У внутрішньодержавному праві основний акцент ро-биться на юрисдикцію (здійснення владних повнова-жень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винят-ковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх від-повідний юридичний статус і правовий режим [34, с.234].

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції — законодавчу, виконавчу (адміністратив-ну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її на-селення, відносячи їх до категорій своїх громадян (під-даних для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави.

Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих насе-ленню, залежать від економічних, соціальних і націо-нальних особливостей розвитку кожної держави.

Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством дер-жави не виключає можливостей міждержавного співро-бітництва в галузі політичних, економічних і громадян-ських прав населення, визначення правового станови-ща іноземців, врегулювання питання про осіб з подвійним громадянством, надання взаємної правової допо-моги у громадянських, сімейних і кримінальних спра-вах, а також спільної боротьби з міжнародними злочинами [55, с.110].

У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання індивідам прямого доступу в між-народні судові органи в якості сторони в процесі як одне з основних доказів можливості прямого регулю-вання міжнародним правом становища індивідів.

Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда. У одних випадках норми міжна-родного права встановлюють стандарти правового ста-тусу індивідів, в інших — є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків люди-ни. Слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на правове становище населення в кож-ній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнародного і внутрішньо-державного права.

Роль міжнародно-правового інституту регулювання прав і свобод людини виражається, зокрема, у тому, що дер-жави:

—

—

—

—

—

Таким чином, у міжнародному праві є