Положення про те, що сплата аліментів за договором не звільняє одного з батьків від несення інших витрат на дитину у випадках, передбачених СК, можна зафіксувати у договорі про аліменти. Зауважимо, що зробити це саме «можна», а не «потрібно», оскільки навіть за відсутності цього положення у договорі норма ст. 185 СК буде діяти. Утім рекомендуємо внести цей пункт в договір про аліменти із метою конкретизації і посилення визначеності.

Як бачимо, законодавець надає батькам при укладанні такого договору досить велику свободу, не ставлячи при цьому багато вимог, обов’язкових для виконання. Така лаконічність викладення ст. 189 СК має як позитивні, так і негативні сторони. Позитивним є те, що, враховуючи велику багатогранність сімейних відносин (і аліментних, зокрема), свобода в укладенні договору про сплату аліментів дозволяє батькам зафіксувати саме ті положення, які найбільше відповідають їхній життєвій ситуації. Але ця ж сама свобода і майже повна відсутність обов’язкових вимог до тексту договору можуть призвести до небажаних ускладнень при практичному застосуванні вказаної статті СК.

приводить ситуацію з власного досвіду. Коли автору даної публікації необхідно було укласти подібний договір, проблеми почалися із укладання тексту договору, виходячи із специфіки конкретної сімейної ситуації. Як виявилося, у нотаріусів, до яких звертався автор, будь-який зразок договору про сплату аліментів був  відсутнім. Слід зауважити, що автор звертався до нотаріусів у грудні 2004 року, коли СК діяв уже майже рік. Довелося складати текст договору самостійно [46, с.17]. 

Відразу виникла інша проблема: нотаріуси, будучи людьми досить консервативними, відмовлялися посвідчувати не ними складений договір. Мотив відмови був простим: даний вид договору є новим, зразків цього договору немає, посвідчувати зовсім новий і нетиповий договір не дуже хочеться, оскільки невідомо, як прореагують працівники органів юстиції на нього при перевірці. Причому відмову можна було почути навіть від нотаріусів, які працюють роками і мають великий досвід роботи [40, с.97].

Подібні ситуації із укладанням договору про сплату аліментів, на жаль, не є позитивним явищем. Важливо, що такий договір є набагато більш цивілізованим інструментом вирішення питання сплати коштів на утримання дитини, ніж призначення аліментів відповідно до заяви одного із батьків через суд.

Шкода, що цей вид договору ще не отримав широкого розповсюдження у нашому суспільстві, а наміри та спроби його укласти зустрічають чимало перешкод.

3.4. Аліментні обов'язки фактичних вихователів і вихованців

Нікого не можна зобов'язати виховувати та утримувати чужу дитину. Водночас неповнолітні діти можуть бути позбавлені батьківської турботи внаслідок різних обставин: смерті батьків, позбавлення батьківських прав, засудження батьків до позбавлення волі, їх тяжкої хвороби, ухилення батьків від виконання своїх батьківських обов'язків тощо. В цьому випадку дитина буде позбавлена коштів до існування.

Виникнення аліментних зобов'язань по утриманню дітей не завжди пов'язано із родинними відносинами. Такий обов'язок може бути покладено і на зовсім сторонніх осіб. У тих випадках, коли дитина протягом певного строку виховується у осіб, які не є її родичами, але добровільно утримують і виховують її, а потім відмовляються від подальшого виховання і утримання, то за певних обставин суд може зобов'язати таких осіб утримувати дитину.

Походження цього обов'язку обумовлено історією розвитку країни. Після кривавої громадянської війни та інтервенції в Країні Рад у 1922 р. налічувалося 935 482 бездоглядних дітей. Мільйон обірваних, голодних вуличних дітлахів - без даху над головою, без занять, без мети. Держава не мала можливості забезпечити їх засобами до існування. В такій ситуації доцільно було в примусовому порядку покладати обов'язки щодо виховання і утримання дитини на будь-яку особу, яка почала його здійснювати. Тому в ст. 32-11 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р. було зазначено, що "особи, які взяли до себе дітей на постійне виховання з утриманням, в разі відмови від виховання зобов'язані сплачувати аліменти неповнолітнім або непрацездатним повнолітнім дітям" [3, ст. 32-11 ].

У КпШС України 1969 р. також існувала норма, яка передбачала, що особи, які постійно виховували дитину і утримували її як члена своєї сім'ї, надаючи їй систематичну матеріальну допомогу, також можуть бути зобов'язані до утримання такої дитини. [3, ст. 39].

У новому СК є практично аналогічна за змістом ст. 269, яка передбачає, що особи, у сім'ї яких виховувалася дитина, зобов'язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у дитини немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу [7, ст. 269 ]. Обов'язок по утриманню не може бути покладено на осіб, які виховують дітей як опікуни (піклувальники). Взяття дитини на постійне виховання і утримання є юридичним фактом, з яким пов'язане настання певних правових наслідків.

Відносини, коли одна особа без оформлення опіки чи піклування бере на себе добровільно обов'язок по вихованню і утриманню чужої дитини, традиційно в юридичній літературі називаються фактичним вихованням, а особу, яка взяла дитину на виховання і утримання - фактичним вихователем, дитину - вихованцем. Фактичним виховання називається тому, що не пов'язане з якимось юридичним оформленням. Для застосування ст. 269 СК не має значення, хто є фактичним вихователем - родич, особа, яка є батьком дитини, але в установленому порядку батьком не визнана, зовсім стороння особа. Головними обставинами є те, що:

а) вихователь певний час виховував дитину як члена своєї сім'ї, тобто вони спільно проживали і були